Денис Пояцика: «З Усиком у нас були хороші заруби»


Його шлях у боксі – зразок для всіх: чемпіон Європи 2006 року, дворазовий бронзовий призер континентальних першостей, багаторазовий чемпіон України та віце-чемпіон Всесвітньої серії боксу 2013 року в складі команди «Українські отамани». Нині Денис Пояцика займається тренерською роботою, але своїми виступами заслужив місце в переліку славних імен олімпійського боксу України та світу. Ми пригадали його виступи, розпитали знаменитого та заслуженого боксера про його враження від сучасного боксу, тренерської роботи й наступного покоління збірників.

«На бокс пішли всім двором – чоловік десять»

- Ви завершили виступи в збірній України та розпочали тренувати в рідному місті – Кременчуку. Як дається Вам перехід на тренерську роботу?

- Тренером вже працюю чотири роки. Чесно кажучи, робота мені не дуже подобається, адже я знаю усі нюанси і труднощі, усі тренерські проблеми, які є зараз у нас в країні, та й зарплата маленька… Але це таке. Буду чесний, попри всі труднощі, мені приємно, що я залишаюся в боксі.

- А чи є на даний момент у дітей цікавість до боксу? Чи випереджає бокс, скажімо, футбол, карате та інші види спорту, які є популярний серед дітей?

- Багато факторів, які впливають на популярність саме занять спортом в нашій країні. З дитячого віку батьки намагаються сформувати у дітей поняття, що таке добре, а що погано. Мами бояться, що дитину можуть вдарити, травмувати, щось зламають, хоча в карате та футболі таке теж може трапитися, це не менш травматичні та небезпечні види спорту. На непросто зараз залучити  велику кількість дітей, але ми працюємо над цим. У дітей в голові комп’ютери, ігри. Та й багато залежить від виховання дитини.

- А коли Ви починали був більший інтерес до боксу чи так само лише ентузіасти бралися?

- Здається, було дещо більше бажаючих. Пам’ятаю, ми усім двором, чоловік десять, пішли на бокс. Зараз такого ажіотажу я не бачу. Проте, знову ж таки, зараз у дітей куди більше вибору: гуртки, секції і т.д. Це треба також враховувати. Час не стоїть на місці і, на жаль, з розвитком технологій діти все менше уваги приділяють спорту. Це треба кардинально міняти.

- І все ж, не дивлячись на це, успіхи наших боксерів як на світових рингах вражають. Невже ці успіхи не тягнуть за собою молодь у боксерські секції?

- Звичайно, фактор позитивного прикладу – це велика справа. Діти дивляться бокс, обговорюють бої знаменитих боксерів. Це заодно і популяризація спорту, звичайно. Проте, лише на популярності окремих боксерів важко виводити спорт у маси. Тут в першу чергу Держава має бути зацікавлена у підтримці та розвитку спорту. Держава має розробляти та реалізовувати програми в містах та селах. Це важливо.

«Тренери вчили мене бути різноплановим і готуватися під суперника»

- А як Ви робили перші кроки в боксі?

- Я почав займатися у 1996 році в спортивному клубі «Легіон». Першим тренером у мене був Юрій Васильович Волошин, потім Микола Георгійович Каракулов (наш знаменитий суддя з боксу) і Михайло Іванович Мельник. Дорослий бокс, як і період завершення кар‘єри, проходив під керівництвом   Михайла Івановича. У нього займався з шістнадцяти років.

- Ви починали суто з боксу чи поєднували з якимось іншими бойовими дисциплінами чи видами спорту?

- Спочатку я взагалі ходив на гурток образотворчого мистецтва (сміється – примітка автора), але потім мені це стало не цікаво. А вже після невдалих творчих стартів пішов на бокс і займаюсь ним вже понад 20 років.

- Пам’ятаєте свої перші тренування? Що дав бокс для Вашого характеру, для Вашої особистості?

- Будь-який спорт, в тому числі і бокс, заставляє зайнятися самодисципліною, в чомусь себе обмежувати. Характер закаляється. Бувають бої, коли трішечки не вистачає бажання, а його вже може й не бути, тому що сили закінчуються… Ось в такий момент потрібно проявити свою витривалість, характер, зібратися з силами. Характер у боксі повинен бути. М’яким людям в боксі важко. Не б’єш ти – б’ють тебе.

- А розкажіть, хто у Вас був улюбленими боксерами в дитинстві?

- Особливо я не фанатів ні від кого. Мені подобався Рой Джонс, його стиль бою, техніка. Але, звичайно, як боксер, я орієнтувався на всіх провідних бійців, дивився, як вони працюють, робив висновки.

- А які Ваші сильні якості як боксера? Коронний удар, особливі вміння?

- Мій тренер, Михайло Іванович Мельник, завжди навчав мене бути різноплановим у боксі. Адже одні боксери боксують по-одному, другі – по-другому, треті – по-третьому і так далі… Тобто не можна бути не готовим до суперника або налаштовуватися на кожного опонента однаково. Неважливо, як він боксує – в атакуючій манері, контратакуючій, - ти завжди маєш бути готовим до всього, вміти боксувати і в атаці, і в контратаці. Важливо також і вміти перелаштовуватися по ходу поєдинку.

- Хто для вас був найскладнішим суперником із тих, з ким часто в Україні перетиналися чи на Європі? От по стилю був зовсім не ваш?

- Саша Усик, я йому програвав на Україні. Але там теж свої нюанси були. Він тренувався у старшого тренера збірної, все таке. Конкурували в одній ваговій категорії, тому нерідко зустрічалися. Були хороші заруби. Щодо стилю, то Усик тепер уже зовсім інший боксер, з Анатолієм Ломаченком вони багато працювали над його удосконаленням.

- З ким доводилося вставати у спарингах? Бували такі, що раділи, що з ними тільки спаринг, а не бій серйозний?

- Спарингував з Яго Кіладзе. Я особливо ніде не виступав, не прагнув ніколи переходити до професіонального боксу. Я готувався до Чемпіонату України, він готувався до бою. От ми і поєднали приємне з корисним, допомогли один одному. Це було десь у 2011 році. А так на спаринги я не їздив.

- Із напівсередньої вагової категорії Ви переходили у першу важку. Як вдався цей перехід? Чи не заважала вага?

- Спочатку я боксувався у вазі до 81 кг, потім поправився до 83 кг, тож ми з тренером посиділи, подумали і вирішили перейти у важчу категорію, до 91 кг. Для цього я почав набирати вагу, «наїдати», тренуватися по повній, адже з моїми 83 кг там було нічого робити.

«Романчук дуже вимотався фізично: мабуть, не очікував від мене такого напору»

- Ви в 2006 році стали єдиним від нашої держави чемпіоном Європи, перервавши гегемонію росіян на чемпіонаті в Пловдіві (Болгарія). Розкажіть, будь-ласка, про той турнір, як ішла Ваша турнірна сітка?

- Для мене це були перші змагання такого рівня. Перший бій у мене був, якщо не помиляюся, з ізраїльтянином Юзефом Абделхані, я виграв з явною перевагою.  Другий бій був із литовцем Віталіусом Субачиусом, п’ять раундів. Чвертьфінал із угорцем Йожефом Дармошем завершився вже в першому раунді – якось я його підловив, спочатку наніс удар у живіт, а потім у голову перевів. Півфінал із азербайджанцем Ельчином Алізаде теж завершив достроково – відмовилися його тренери, вкинули рушник на ринг. Його вистачило на три раунди, більше не витримав.

- Вірили чи не вірили, що на дебютній Європі так зможете далеко дійти?

- Я передивлявся бої своїх суперників, спілкувався та радився з тренером. Михайло Іванович Мельник мені дуже допоміг у цьому своїми підказками, підтримкою.

- Ваш суперник по фіналу – Романчук – родом із Стрия, але виступав під прапором Росії. Найсильніший ваш бій на турнірі?

- Що найбільш відповідальний – то точно. Наші практично всі повилітали: до фіналу тоді дійшов тільки Ісмаїл Сіллах, але Бетербієву програв. Став другим. Саша Усик вилетів від росіянина Матвія Коробова. Стрецький, Ключко, Чигаєв… Усі наші хлопці вже припинили виступи. На «золото» шанси лишалися тільки в мене. Все було дуже напружено, тому що тоді росіяни набрали дуже багато медалей… Практично всі.

- Але, якщо чесно, мій тренер більше хвилювався, ніж я, мені так здається. Говорив щось, заспокоював мене. Зрівняти мій рівень і рівень Романчука – як земля і небо було на той час. У мене було кілька «заготовок», як-от з живота на голову переходити, не скорочувати між нами дистанцію, вести зустрічну роботу… Ось цим усім я і користувався, плюс на ногах ще рухався. Перші три раунди були для мене важкими, там і ритм бою був, удар за ударом, а потім, після раунду третього, сили у обох закінчуватися почали… Ну, дотерпів.

- Як вдалося перемогти?

- Він побував у нокдауні і не встиг відновити сили, тож я його ще раз відправив у нокдаун. Вийшло так, що зупинили бій без явної переваги. Тобто він сильно вимотався фізично, скоріш за все, не очікував такого напору, такого бою.

- Доводилося потім зустрічатися з Романчуком на рингу чи поза ним?

- Зустрічалися поза рингом, років через п’ять, якщо не більше. Він вже не займався боксом, вже був в Україні. Приїжджав у федерацію боксу до нас у Київ. Трішки побалакали.

- А яке враження взагалі справив на вас турнір? Бетербієв, Пулєв, той же Усик? Дуже хороший склад, люди такі різнопланові – і яскраво виражені нокаутери, і такі, які ведуть бокс в любительському стилі. Цікаво було?

- Звісно, цікаво. Тоді вони ще не були тими, ким є зараз. Тодішній Усик ще не був тим Усиком, якого ми знаємо. Бетербієв також… З Пулєвим я теж спарингував, якраз були збори в Болгарії. Він – цікавий боксер, удари у нього важкі, небезпечний він, як на мене. Я тоді легенький був, може, зараз би по-іншому все було. Ну а загалом турнір пройшов на хорошому рівні, як і всі континентальні першості. Я був на п’яти Чемпіонатах Європи…

- …І на трьох із них взяли медалі. Яка із цих трьох медалей, до речі, дісталася найважче? Який турнір був найскладніший? Москва-2010, Мінськ-2013?

- Легких боїв не буває, та й турнірів легких не буває. Найскладнішим, напевно, видався турнір в Москві. За медаль я там боксував з Мехонцевим, росіянином. Хороший боксер, з ним було дуже важко. А загалом я навіть і не згадаю особливо важкі випадки на рингу, такого не було.

«Вагу можна набрати з розумом, а можна – просто наїсти»

- Цікаво, у вас був реальний шанс потрапити на Олімпійські ігри?

- Так, був. У 2008-му і пізніше. Але протягом усієї боксерської кар’єри у мене були свої «підводні течії». Ви ж знаєте, що в окремий період я і у суперважкій вазі пробував боксувати. Боксував на Чемпіонаті України, втомився. Планував іти на Олімпійські ігри в важкій вазі, але там був Саша Усик… Як я вже казав, там були свої підводні течії. Про які я зараз вже не хочу згадувати. Проте, це вже історія. Напевно так і мало бути.

- А скільки золотих медалей чемпіонату України Ви виграли?

- Більше десяти, це точно.

- І в яких категоріях?

- В 81, 91, «абсолютку» вигравав серед 81, 91 і суперважкої ваги.

- Велика різниця між середньою вагою і суперважкою якраз у веденні бою? Адже у суперважкій такий нокаутуючий удар, що право на помилку може бути лише раз, не більше.

- Я боксував на Чемпіонаті України у Харкові, зважувався після щільних подвійних сніданків – 92,5 кг. Тож добирав вагу, багато їв. Але, в основному, вигравав завдяки швидкості, досвіду, віку, тактичній підготовці, можна сказати.

- Що треба їсти, щоб швидко набрати вагу до своєї вагової категорії?

- Відразу так і не скажеш. Одне діло набирати вагу з розумом, усвідомленням, а друге – просто наїсти.

- Як Руїс.

- Точно. В основному - білкова їжа, фізичні вправи, тому що якщо просто наїдатися, то будеш мішкуватим тюленем, далі не стрибнеш. Ну, у кожного з цього приводу свої думки, немає такого, що всім однозначно підійде. Я довго набирав вагу, роки два я набирав 91 кг, щоб при цьому нормально себе почувати. Моя «комфортна» вага – 88, 89 кг, якщо трохи більше, то вже все, я відчуваю себе млявим.

- Та й швидкість втрачається.

- Так. Зайва вага швидко відчувається. Тим більше, що я боксував у суперважкій вазі, там вона дуже відчутна. Ноги ватні і т.д.

- В олімпійсьому боксі всіх лякають кубинцями. Доводилося з ними боксувати?

- Так, боксував з кубинцем рази два чи три.

- Правда, що вони по техніці, по майстерності обігнали європейців?

- Сказати, що вони аж надто технічні, не можу. У них є багато своїх недоліків. Психологічно вони не дуже потужні. Але вони фізично дуже витривалі, пластичні, рухливі, завжди багато рухалися. Тоді ще була очкова система, на кнопках набиралися очки, судді судили. Вони робили +20 в перших двох раундах, а потім все – три-чотири раунди вони бігають.

«Отамани» вирізнялися у Всесвітній серії боксу чудовою тренерською роботою»

- Тоді розкажіть, за рахунок чого так піднявся український бокс? Все-таки більше дюжини чемпіонів світу серед професіоналів, купа олімпійських медалей, перемог на чемпіонатах світу та Європи… Звідки це все пішло?

- В різний час були свої чемпіони. Українська школа боксу дуже сильна, як і талановитих боксерів у нас завжди вистачає. Цього в нас не відняти. Рік більше медалей, рік пізніше менше, але результат ми показуємо стабільний. Просто усьому свій час. Одне покоління заміняє інше. Це нормально. Не завжди перемагати. Взяти мій приклад та враження. За час перебування у збірній не можу сказати, що у нас була якась нереальна система підготовки. Я був в збірній багато років, тому можу зараз впевнено про це казати. Проте результат ми показували? Показували. Проте, щоб здобувати олімпійське золото просто готуватися було не достатньо.  Уваги заслуговує система підготовки того ж Васі Ломаченка і Саші Усика. Вони багато допрацьовували. У них була своя програма розписана Анатолієм Миколайовичем. Про це не люблять говорити, але важко сперечатися з цим, що це дійсно давало результат і продовжує по сьогоднішній день. Я не хочу образити нікого з тренерів, але Анатолій Миколайович унікальний спеціаліст з унікальним підходом до тренувань. Це факт.

- А вам часто доводилося працювати зі старшим Ломаченком?

- Так, звісно, тренувалися під керівництвом Анатолія Миколайовича. Він також працював у складі «Отаманів».

- Які його особливі підходи до роботи з боксерами? Сторонні спостерігачі, напевно, чули тільки найпопулярніше – про бокс і шахмати, оригінальні вправи… А в чому його фішка?

- По-перше, це дуже начитана, розумна людина. Він інтелігент та інтелектуал. Тренування у нього дуже цікаві. От знаєте, буває, приходиш на тренування і тільки чекаєш, поки воно закінчиться, а у нього все навпаки – цікаво, тренування постійно живі, проходять в одному ритмі, щось постійно міняється, щось додається, різноманітні тренування у нього. А коли тренування одноманітні, постійно одне й те саме, то це набридає. В цьому плані Ломаченко – дуже грамотна людина.

- Як думаєш, Василю Ломаченку вдасться йому об’єднати всі пояси?

- Дай Бог.

- Згідні з тим, що зараз він найкращий в Україні?

- Так.

- В плані техніки, в плані ведення бою.

- Та й у фізичній підготовці. Людина підтягується по сто разів після тренування. Такому я лиш можу поаплодувати стоячи. Він бігає і кроси, і марафони, плаває… Страшна людина. Не знаю, хто може його перевершити у боксі. Мені здається, що поки що таких не існує не те що в Україні, а й у світі.

- З якими емоціями згадуєте «Українських отаманів»? Це період, коли реально всі дивилися «Отаманів». Інтерес був максимальний. Як вам боксувалося у цій команді?

- У перший сезон емоції були взагалі на висоті. Турнір хороший, рівень крутий. Та й взагалі формат змагань був унікальним, неповторним. Але, на жаль, всі зараз бачимо, що відбулось зі змаганнями Всесвітньої серії боксу. Проте, можливо, проект WSB та команда «Отамани» знову з’явиться. Адже, як на мене, інтерес з боку вболівальників був на дуже високому рівні. Команда збирала повні зали в усіх містах і це навіть тоді, коли вже у складі не було Ломаченка, Усика і т.д.

- Якщо  згадувати сам турнір, от сама по собі серія нбула для вас цікава в плані навантажень, якості боксерів?

- Звісно, цікаво. На той час це було щось нове. Тоді я ще боксував в Баку за азербайджанську команду «Баку Файєрс» перші два сезони.

- А як працювали «Баку Файєрс»? Хто був тренером? Чи було багато ще легіонерів?

- В основному, були дагестанці. Азербайджанців були одиниці, і то їх ставили лише тому, що команда називається «Баку Файєрс», а боксують одні українці, молдавани, білоруси і дагестанці. Тоді було так: зарплата по контракту становила, припустимо, дві тисячі доларів, а у азербайджанців «збірник» отримував 2500 доларів від федерації. Тобто, йому потрібно було спочатку закрити контракт з федерацією, підписати контракт з «Баку Файєрс» на 2000 доларів, плюс на два раунди більше боксувати, тренуватися, а вони трохи не любителі такого. Вони коли своє отримують, то задоволені. Чогось більшого їм не хотілося. Там тренувальний процес не скажу, що чимось вирізнявся.

А потім, коли у нас уже з’явилася команда «Українські отамани», там вже був Анатолій Ломаченко, Михайло Мельник, мій тренер – і це був вже зовсім інший підхід, і фізична підготовка інакша… В Азербайджані було трохи не те. Досвід тренерів відіграє значну роль. Тож в «Отаманах» із задоволенням пригадую якраз тренерську складову.

- Ви завершили у 2016-му. Чому прийняли таке рішення?

- Здебільшого через травму. Руки почали сильно боліти. Виходить, я б’ю – мені боляче, мене б’ють в руки, в захист, блок – теж боляче. При згинанні ліктя були дуже сильні болі. Довелося зав’язати.

- Спочатку сумували за рингом?

- І зараз сумую. Спочатку було, знаєте, взагалі не по собі. Відчував себе як відпрацьований матеріал.

- Ще й у такому молодому віці.

- У професійний бокс я йти не хотів ніколи. Любительський бокс більш джентльменський. Занизько вдарив, по потилиці вдарив – вже попередження, а в профі такого немає, тому мені не сподобалося там боксувати. Та й підписувати контракти з промоутерськими компаніями – де ніхто не називає ніяких точних цифр. Тобто, підписуватися не зрозуміло на що… Ну, таке. Це я виключно про свої враження та довід. Можливо, що і змінилося зараз.



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ