Євген Зиков: «У свій час я був наймолодшим чемпіоном УРСР, хоча в моїй вазі були достатньо серйозні боксери»


Перший віце-президент Федерації боксу Маріуполя Євген Зиков (на фото - праворуч) має за плечима недовгу, але дуже насичену кар’єру: майстер спорту міжнародного класу (1990), бронзовий призер юнацької першості СРСР (1986), Кубка світу (1990), чемпіонату СРСР (1991), володар Кубків СРСР і Канади (обидва – 1991), переможець низки міжнародних турнірів у складі збірної СРСР. На жаль, але саме травми завадили йому у повній мірі розкрити свій талант.

У першій частині інтерв’ю Євген Васильович розповідає про те, якою важливою є роль тренера у кар’єрі боксера, про бажання кинути бокс, початок свого стрімкого кар’єрного злету, і потрапляння у збірну СРСР.

- Перш ніж потрапити в бокс, ви 2 роки займалися гімнастикою. Ці заняття вам допомогли у боксі?

- Завдяки цьому я був добре підготовлений фізично. Коли в 9-річному віці прийшов на бокс, то підтягувався 15 разів.

- Ви тренувалися під керівництвом двох тренерів – Володимир Дворцова і Володимира Кленіна. Що кожен із них вам прищепив?

- Моїм першим тренером був Володимир Леонідович Дворцов. Він дав нам можливість бути технічно підготовленими. Всі його боксери були технічно вишколені. Якщо у тебе є пробіли зі школою, то коли в дорослому боксі тренер ставить стратегічні завдання, дуже складно їх реалізувати. Він приділяв тактичній підготовці величезну кількість часу. Після початку занять боксом ми одягнули рукавички і стали в пари десь тільки через пів року.

Володимир Васильович Кленін був унікальний тим, що вмів мотивувати. Його основний принцип зводився до того, щоб виводити боксера на той рівень, коли йому тренер вже не потрібен. Мотивація була настільки потужна і глибока, причому без фінансового аспекту. Він нам читав книги, розповідав щось цікаве. Якось мої батьки поїхали відпочивати і я залишився один вдома. В один прекрасний момент зрозумів, що ходжу без пропусків 3 тижні. Цей момент теж укріпив мою самооцінку. До всього іншого ще були переможні змагання. Я виграв юнацький чемпіонат СРСР серед профспілкових організацій і потрапив на чемпіонат СРСР серед юнаків, де став бронзовим призером.

Потрапивши до Кленіна, мій тренувальний процес набув якогось іншого формату. Все почало зводитися не тільки до якихось технічних речей, а безпосередньо до тактичних. Крім того, щоб пояснити як і за яких обставин прийом виконується, він пояснював як ці обставини вміти створювати самому. І, що важливо, – він підкріплював це в певний спосіб. Наприклад, Володимир Васильович розповідав, що Борис Лагутін проводить ось таку серію ударів. Тоді не було відео, але потім, коли я завершив кар’єру, і з’явилася можливість його переглянути, то з радістю усе це передивлявся і те, що було в моїй уяві, не розходилося з тим, що потім побачив. В цьому була унікальність Кленіна. Ще він вирізнявся тим, що практично створив власну школу. Сам він тренувався без тренера і сповідував власний стиль. Зрозуміло, що в ньому є якісь недоліки, а коли я став зрілим боксером, то розумів це. Тим не менш, те, що він практикував, давало непогані результати. Я став бронзовим призером Кубка світу, а інший боксер Олег Кудінов, який теж є вихованцем Дворцова, але згодом став тренуватися у Кленіна, став срібним призером Кубка світу.

- Ви якось розповідали, що були складним підлітком.

- Діти чують вислів «знайти себе у житті», але до кінця не розуміють його значення, бо це словосполучення дорослих. Те, що зуміли зробити мої тренери – це неймовірні речі. Я не знаю ким би я став, але можливість спрямувати мою увагу в певний бік – це головна їхня заслуга. Наша сила – увага, а вона у дітей розкидана. Куди вони звернуть свою увагу – там і перебувають. А якщо тренер зміг зробити, що ти таки відкрив книгу, то це дає ймовірність повернути у правильний бік.

- Ви також зізнавалися, що двічі хотіли кинути бокс. За яких обставин це відбувалося і коли ви зрозуміли. що треба сконцентруватися на спорті?

- Діти різні і я дуже часто чую, як батьки кажуть: «Нехай сам обирає чим йому займатися». І дійсно, є діти яких і змушувати не треба, але у мене було по-іншому.

В якийсь момент в школу прийшов тренер з боротьби, і у нас майже весь клас записався до нього. Я вже займався боксом, але пішов з ними – це ж цікавіше займатися з друзями. Подумав, навіщо мені цей бокс? І сказав про це батькам. Я був дуже активним і рухливим, тому вони були в контакті з тренером. Він прийшов і одразу: «Тут по радіо передали, що ти хочеш на боротьбу». Думаю: як? По радіо? А про мене вже один раз написали в газетах, коли переміг в республіканському турнірі. І я, як дитина, повірив. Він мене переконав повернутися.

Ще була ситуація, коли я просто перестав відвідувати тренування, а батьків боявся і не казав їм про це. Щоб якось заповнити час, цілий тиждень постійно ходив в кінотеатр і дивився один і той самий фільм.

- Який то був фільм?

- «Я – хортиця» і «Укол парасолькою» в різних кінотеатрах. Якось в суботу дзвінок у двері. Відчиняю і обімлів – стоїть мій тренер Дворцов. Ну думаю – все. Заходить і питає чому я не ходжу на тренування. Зрозуміло, що батьки здивувалися і були не в захваті. А Володимир Леонідович попросив зі мною пройтися. Десь не менше години ми гуляли містом і він мені все пояснював. Варіантів не було і я, звісно ж, повернувся на бокс. Мені тоді було років 12.

У 16 років було і більш усвідомлене рішення закінчити з боксом. Купив собі мотоцикл і, звісно, стало не до боксу. Було літо і з’являлося відчуття всемогутності, коли заїжджав в якийсь сусідній двір, де є хлопці і дівчата.

Я в 15 років став призером  юнацького чемпіонату УРСР. Дворцов в цей час став директором  Палацу спорту, перейшовши на адміністративну посаду, і передав трьох вихованців, включаючи мене, своєму тренеру Володимиру Васильовичу Кленіну. Він нам завжди казав, що це практично Бог. Для нас потрапити у групу Кленіна, яка називалася групою майстрів, було неабиякою подією.

От уже коли я був у Кленіна, купив мотоцикл. Після цього я загубився, хоча вже був кандидатом у майстри спорту і мріяв отримати майстра. Подумав: ну і ладно, залишуся кмс. У моєму дворі всі друзі були сповіщені і знали в лице тренерів. Як тільки хтось бачив, що вони йдуть, то кричав про це і ми ховалися. І треба віддати належне наставникам, які були наполегливі. Кленін подивився – мене не видно, запитав у хлопців – не бачили. Він пішов, але через 20 хвилин повертається, а я в альтанці сиджу. Знову зловили і знову година розмови. Але в мене вже виробився механізм, коли тренер говорить правильні речі і ти це все знаєш, але вуха не затуляєш, однак ніби ти не тут. Ось так говорили-говорили, що завтра на тренування. Дуже сильна взаємодія з батьками була. Потім мама підмовила міліціонерів, які забрали у мене мотоцикл, і загнали його на штрафмайданчик. Він був оформлений на мене, але я їздив без прав. Я його й продав другу. От все це потрошки, по краплі, працювало, і я знову повернувся в спортивний зал.

Взаємодія Дворцова з Кленіним була дуже тісною. Основне, що вміли робити ці дві людини – мотивувати. Вони знаходили такі ключики, щоб ти все робив не з-під палиці. Знаходили якусь іскру, в яку акуратно щось підкидали, наприклад, якусь книжку прочитати чи що-небудь ще. У підсумку я підібрався до такого віку, що зрозумів чого хочу і мене вже не треба було вмовляти. Я працював більше за всіх, брав за орієнтири найкращих спортсменів, які були в моєму залі. Дізнавався скільки вони тренуються і що роблять – намагався робити не менше. Потім вийшов на той рівень, що тренувався більше, ніж вони. Дійшло до того, коли тобі часто кажуть «ти можеш, ти впораєшся». Тренер не може просто так казати подібне спортсмену, якщо у того немає величезного фундаменту зробленої роботи. В моєму випадку це все стало результатом спілкування з тренером.

- А які саме книги Кленін вам читав і давав почитати?

- В цьому плані завжди була проблема, бо нам давали книжки з бібліотек, але вони мене не торкали. Я от, наприклад, прочитав «Хатину дядька Тома» , але нічого, а Кленін читав мені про Владислава Третьяка, потім дав книжку, яку написав олімпійський чемпіон Юрій Власов. Я був щиро вражений тим, що, у здавалося б, такому виді спорту, як піднімання штанги – підходь до штанги і просто підніми – виявляється, є своя стратегія. Ці речі загалом розширили горизонт сприйняття спорту, і довели, що в ньому потрібно думати. Це мене зачепило.

Це був старт і я відчув інтерес до спортивних книжок. Прочитав книжку Володимира Єнгібаряна, потім читав про Валерія Попенченка, книгу Деві Аркадьєва. Я це все читав захлинаючись від задоволення, бо саме звідти я брав надихаючі приклади. Коли я був у збірній СРСР, та навіть значно раніше, десь в 15 років, я усвідомив, що дійсно хочу стати боксером. Після цього єдиним випадком, що збив мені приціл була купівля мотоцикла. Коли я протверезів від мотоцикла, то повернувся, почав тренуватися, і за місяць став майстром спорту.

Ще позитивно вплинуло те, що я перестав зганяти вагу. Після продажу мотоциклу, щоб збавити напругу, вирішив, що буду ходити в зал і просто тягати «залізяки» для укріплення м’язів. Якось придивився у дзеркало до себе і побачив як руки зміцніли. До цього мав перманентні проблеми , бо постійно треба було щось зігнати. Психологічно це віднімало дуже багато сил. Я зрозумів це пізніше, а на той момент звідки мені було це знати? Я заздрив хокеїстам, які казали в інтерв’ю, що їм треба набрати вагу. Може й небагато ганяв, але у мене нічого зайвого не було. І 3 кілограми скинути було важко, а бувало по 4-5… Коротко, бажання особливого не було. А коли я відпустив свою вагу і перескочив 2 категорії з 60 до 67 кг, то у мене з’явилася впевненість, міг вдарити значно жорсткіше.

- Коли ж почався Ваш яскравий кар’єрний зліт?

- 1989 року, у 18 років, Кленін мене повіз на дорослий чемпіонату УРСР в Ізмаїлі. Він поставив завдання, що треба повернутися з медаллю. Я дістався до півфіналу і медаль вже була в кишені, але ввечері у мене була температура 37,8. Я пішов до Кленін і був впевнений, що він мене зніме. Але в цьому його унікальність – він мене не обманював, а просто так все обставив у розмові, обґрунтував на основі деяких прикладів, які були у нас раніше, що я постійно показував найкращі результати, коли у мав якісь проблеми, чи то з рукою, чи то з ногою. Він мені не залишив сумнівів – я вийшов і виграв півфінал, згодом фінал і став чемпіоном УРСР. На той момент я став наймолодшим чемпіоном, хоча в моїй вазі були достатньо серйозні боксери. До цього я з Кленіним встиг тричі виграти першість УРСР по молоді.

Буквально через місяць мали стартувати молодіжні ігри УРСР, які були відбором на молодіжні ігри СРСР. У мене виникла ідея і я її озвучив Кленіну. На цих змаганнях повинен був боксувати мій основний суперник Ігор Гапон. Я сказав тренеру, що вже став чемпіоном серед дорослих, тож мені немає сенсу їхати на молодіжні ігри і там знову з ним штовхатися. Він в нюансах мене не знав. Бокс – це тактичні речі, які треба змінювати.

Ми ті змагання пропустили. Потім почалися підготовчі збори до молодіжних ігор СРСР в Донецьку. Головним там був заслужений тренер СРСР Анатолій Коваленко. Ігор Гапон і Дмитро Єлісєєв були його боксерами. Постало питання, кому виступати у складі збірної УРСР. Донецька область як господар чемпіонату могла виставити ще свою команду. Кленін повідомив, що ввечері у мене спаринг з Гапоном. Я питаю, з якого приводу – щоб ми розуміли хто буде другою кандидатурою у складі збірної УРСР. Я кажу: «Володимире Васильовичу, яка нам різниця за яку команду виступати? У нас завдання виграти. Якщо я буду боксувати з Гапоном, він побачить деякі моменти, які потім зможе використати. А так він мене не знає». Уявіть собі, що я зі своїм найгрізнішим суперником навіть не перетинався, бо на попередньому чемпіонаті УРСР він загубився по дорозі, а на зборах ми жодного разу не стояли в парі. А там уже зустрінемося в бою і подивимося хто кого. Тренер погодився з моїми аргументами.

У підсумку Гапон поїхав виступати за збірну УРСР, а я за другорядну збірну Донецької області. Що цікаво, якби Гапон вийшов на мене у півфіналі, то мене повинні були зняти як представника обласної команди. Мені про це потім розповів старший тренер збірної УРСР. Я ж виграв свій півфіналі і фінал у того, хто переміг Гапона, ставши чемпіоном.

- Як же Вам вдалося так швидко потрапити у збірну СРСР?

- З числа переможців всесоюзних молодіжних ігор, а там було 12 вагових категорій, головний тренер збірної СРСР Костянтин Копцев запросив у збірну тих, хто йому сподобався. Це було десь 4 чоловік і я серед них. Я опинився у складі головної команди країни якраз безпосередньо перед стартом підготовки для найближчого чемпіонату світу, який повинен був пройти у Москві 1989 року. Вийшло так, що Дворцов повернувся на тренерську роботу, і ми знову почали працювати разом, коли я став членом збірної.

У збірній моїм основним суперником був на той момент дворазовий чемпіон СРСР Володимир Єрещенко. Проте я отримав травму і мені зробили операцію на перегородці носу. Спочатку її провели невдало, і потім була повторна у Москві. Через це я пропустив майбутній чемпіонат СРСР 1990 року, в якому він став чемпіоном. Це відбулося після чемпіонату світу, де Єрещенко став бронзовим призером.

 

Згодом читайте продовження інтерв`ю...



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ