Владислав Сіренко: «Бокс – це спосіб життя, від якого отримуєш задоволення»


Він має в здобутку кілька сотень боїв на любительському рівні, а також срібну медаль молодіжного чемпіонаті Європи Роттердам-2013, перемоги на чемпіонаті та кубку України, участь у Європейських іграх і та змаганнях Світової серії боксу в складі легендарної команди «Українські отамани».

Але із 2017 року Владислав Сіренко розвиває професійний етап своєї кар’єри. Його рекорд складає 13 поспіль перемог (12 із них – дострокових), завоював вакантні титули інтернаціонального чемпіона за версією WBF International та BDB Німеччини, а також чемпіона Євразії за версією Eurasian Boxing Parliament у важкій вазі.

А в кінці березня, якби не завадила корона-пауза, Сіренко бився б із південноафриканцем Джонні Мюллером за вакантний титул чемпіона Азії за версією WBC у важкій вазі. Саме з теми про перенесений бій ми розпочали розмову із українським проспектом важкої ваги міжнародного рівня.

 

 

«Мюллера встигли «розібрати», а вимушену паузу постарався використати з користю»

- Коронавірусна перерва застала вас у розпалі підготовки до титульного бою з Мюллером із ПАР. Скажіть, будь ласка, чи є вже певність щодо проведення цієї зустрічі?

- Так, бій повинен був відбутися 28 березня, але в зв’язку з пандемією буквально за 2-3 тижні все перенеслося на невизначений термін. Спершу титульний бій мав відбутися в Карлсруе, але поки що невідомо, коли саме Німеччина зможе провести наше боксерське шоу. Орієнтовно – в вересні-жовтні. Тож тепер я роблю те, що від мене залежить – адже суперник той же, титул той же, і моє завдання – бути готовим, коли оголосять нову дату.

- Встигли навесні вивчити Мюллера?

- Звичайно. Я знаю, з ким мені виходити на ринг – з тренерами ми розібрали його стиль, фішки. Само собою, переглядали бій Мюллера з Усиком. Я пригадую ще, як дивився його по телевізору в прямому ефірі, тепер же більш детально роздивився суперника, якого переміг Саша. Те, що робив Усик і як шукав цьому протидію південноафриканець, досить показово. До того ж, я мав тренувальний табір і провів свої перші бої як профі саме в ПАР. Так що у мене є й матеріал для вивчення, і враження професіоналів про Мюллера. Впевнений, що у нас із Джонні вийде дуже красивий, видовищний бій.

- Корона-паузу проводили в Києві? Чи не зруйнувала вона ваші плани на підготовку?

- Так, я був у Києві. Тренувався індивідуально – в основному, на вулиці, в парку, як тільки була можливість. Як тільки відкрили зали, ми з таким ентузіазмом побігли тренуватися – «Ура, нарешті!» Ясна річ, ніяка індивідуальна підготовка не замінить роботу в залі, спаринги і так далі. Але треба зберігати максимальне налаштування і за будь-якої ситуації знаходити можливість для самовдосконалення.

Я постарався за час карантину не лише підтримати форму, а й переосмислити деякі речі, відновитися, відпочити. Тож, наскільки це можливо, старався використати цю вимушену паузу позитивно. Щоб компенсувати моральні наслідки того, що не відбувся в заплановані терміни титульний бій і довелося отримати найбільш тривалу перерву між боями за всю мою кар’єру. Адже я не боксував із жовтня 2019 року, мені 25, а при цьому в такий час розквіту нема можливості проводити бої…

- З вами займається знаменитий американський тренер Джеймс Алі Башир. За час корона-паузи мали можливість реалізовувати вашу співпрацю?

- Ми з ним постійно в контакті, в телефонному режимі я розповідаю йому, що роблю, він мені дає поради та рекомендації, тож, можна сказати, навіть дистанційно він мене підтримує й тримає під контролем процес. Коли я в Україні, в Києві, й Башира нема поруч, я тренуюся з моїм місцевим тренером Володимиром Ходаковським.

- Башир – чудовий тренер, але сам, нажаль, нещодавно не уберігся від нахабного удару невідомого. Всі ми пам’ятаємо цю жахливу ситуацію.

- В ситуації, яка сталася, орудував брудний вандал. Просто підійшов і ударив Башира в потилицю – чи то кастетом, чи ще чимось таким. Влучив у район правого вуха. Як би ти не тримав удар, коли ззаду тебе ввалять залізякою, ти впадеш. Так вийшло і з Баширом. Він упав, вдарився лицем об кахельний бій. Але це не має нічого спільного з боксом. Це – боягузтво. Жаль тільки, що той хуліган, будучи спійманим, від правосуддя отримав покарання, несумісне із зчиненою підлістю. Те, що відбувається на ринзі, чесніше й справедливіше, а що відбувається поза рингом – це вже окрема історія…

«Спершу грав у футбол. Тепер футболісти вболівають за мене, а я вболіваю за улюблені команди»

- Владе, а як ви прийшли в бокс і як доросли до того, що Джеймс Алі Башир вважає за перспективну справу співпрацю з вами?

- Я сам – киянин. Із самого дитинства займаюся спортом. Спершу, в другому класі, це був футбол. Я займався в ДЮСШ-14 у Олексія Кучка, Сергія Бобровника та Антона Царенка. Грав, в основному, останнього захисника. А потім, коли наша команда розпалася, вирішив займатися бойовими мистецтвами, кікбоксингом, звідки й потрапив у бокс. До речі, про своїх товаришів по футбольній команді можу сказати найкращі слова. Знаю, що вони зараз стежать за моїми боями, як і всі мої друзі. Звичайно, в один день хотів би знову боксувати для них у рідному місті – в бою найвищого рівня. Рідна домівка – це рідна домівка, вдома, як кажуть, і стіни допомагають.

- Чим футбол вам допомагає в боксі?

- Можливо, через те, що я в дитинстві довго грав у футбол, я виробив певну витривалість, яка мені допомагає. Плюс, робота ніг – хай я не настільки рухливий, як Саша Усик, але ноги в мене міцні й треновані, тож це моя перевага, яка дозволяє довше бути свіжим на рингу.

- Залишилися у вас в футболі якісь симпатії?

- Ну звичайно. Як киянин, я вболіваю за київське «Динамо». Звичайно, і за національну збірну України – як з футболу, так і з боксу. В Іспанії симпатизую мадридському «Реалу», в Німеччині – мюнхенській «Баварії».

- А хто був вашим першим тренером у боксі?

- Навіть першими тренерами: спочатку я займався у Віктора Сидоренка та Володимира Богатиренка, ходив до них на тренування паралельно. Сидоренко ж, в основному, тренував професіоналів, тож до нього я ходив у вівторок, четвер і суботу, а в понеділок, середу та п’ятницю – до Богатиренка.

- Хто з них що вам дам? Хто більше тактик, хто більше фахівець по фізиці?

- Сидоренко більше такий фахівець по фізичній складовій, Богатиренко – більш по тактичній складовій моєї любительській кар’єрі.

«Європейські ігри в Баку – найкрутіший турнір, в якому я брав участь»

- У 2012 році ви, 17-річним, виграли чемпіонат України серед молоді. Визначальний етап для вас?

- Ну безперечно. Для мене та перемога стала певним сюрпризом, бо на той момент я ще недовго виступав у боксі. Спершу вигравав чемпіонат міста, маленькі турніри, а львівські змагання стали для мене першими всеукраїнськими – і відразу принесли золоту медаль. За підсумками турніру, до речі, мене включили і в списки збірної України.

Із тих хлопців, з ким ми тоді боксували, залишається в боксі, напевно, тільки Олександр Бабич, який недавно перейшов у професіонали. А про більшість інших хлопців із моєї вагової категорії я давно не чув у спорті, на жаль.

- За рік потому ви стали віце-чемпіоном молодіжного чемпіонату Європи. Епічний турнір у Роттердамі в 2013 році розкрив, зокрема, Олександра Хижняка, Хьюї Ф’юрі, Дмитра Замотаєва.

- На чемпіонат Європи я потрапив після перемоги на чемпіонаті України. Вже боксував на чемпіонаті світу. Ми провели чудові збори з нині покійним Віктором Зверєвим. Це була, багато в чому, його заслуга, що ми себе так проявили.

Я був першим номером молодіжної збірної. До речі, вона у нас була дуже сильна – сім медалей, перше місце в загальнокомандному заліку. Звичайно, від такого турніру – велике задоволення.

- Ви брали участь у прем’єрних Європейських іграх. Щодо цих змагань були різні думки – дехто казав, що це вже зайвий турнір, який нічого нового не дає, інші доводили, що він впишеться в календар. Зараз, коли минули Баку та Мінськ, яка ваша думка?

- Скажу так: якщо чесно, для мене це найбільш яскравий, найкрутіше організований турнір у кар’єрі У Баку все було на ду-у-уже високому рівні. І щодо Європейських ігор – моя думка, що чим більше їх, тим краще для спортсменів. На одні поїдуть перші номери, на інші – другі-треті. Всім потрібен досвід і практика. А самі бачите – спершу турнір новий, не всім зрозумілий, а тепер зайняв свою нішу, він потрібний і шанований.

- А що скажете про Світову серію боксу? Адже ви встигли застати легендарну команду «Українські отамани»…

- Не тільки застати, я ж приїздив у тренувальний табір навіть тоді, коли «Українські отамани» тільки розпочиналися. Спарингував з Усиком, це був чудовий час для мене, який мені подарував великий досвід. Щодо власного виступу – не можу сказати, що він вийшов успішним, вдалим для мене й таким, що запам’ятався. Але навіть невдача – це можливість для аналізу та того, щоб стати кращим. Все, що не відбувається – до кращого.

- Тобто, зараз британцю Фрейзеру Кларку було б дуже важко?

- Скажу так: із нинішнім досвідом я провів би більш достойний поєдинок. Одзнозначно.

«Усик – топ. Повєткін – топ. Ломаченки – топ»

- Ви спарингували з багатьма зірками. Чий професіоналізм і табір на вас справив найбільше враження?

- Всі вони – великі особистості. Олександр Усик – це рівень, що тут ще коментувати. Олександр Повєткін – також. Чудовий табір, потужна робота. Про всіх інших, з ким спарингував, також скажу тільки позитивні слова. Ми всі робимо свою справу, це об’єднує.

- У вас унікальний досвід – тренувальні табори в Україні, США, ПАР, Німеччині. Як наша школа на фоні закордонного боксу?

- Відразу скажу: скрізь було щось цікаве, була можливість чомусь повчитися. Але деякі закордонні збори мене розчарували в тому, що в закордонних спортсменів дисципліна гірша. Тож я – прихильник нашої школи, у нас збори професіональніші та суворіші, що добре для результатів.

- Цю думку, напевно, підтверджує й досвід вашої співпраці з тренерами?

- Я вдячний всім тренерам, які траплялися мені в кар’єрі. Те, що я зараз маю можливість отримувати уроки Башира, це також наслідки роботи його попередників, які мене навчили, щоб я міг бути цікавим і Джеймсу Алі.

- А з Ломаченком-старшим тренувалися?

- Особисто – ні, але бував у тренувальних таборах, де він працював. Звичайно, було цікаво – він непересічний фахівець і великий професіонал. Не дивно, що Василь – настільки сильний і мудрий боксер.

- Нема відчуття, до речі, що в професіонали ви пішли передчасно? Адже так і не дійшли до Олімпіади…

- За моїми тодішніми відчуттями, у мене пішла «чорна смуга» в любительській кар’єрі й треба було щось змінити.

«Прилетів у ПАР – а там мене ніхто не зустрічає»

- І як боксер стає професіоналом?

- Було непросто. Треба було знайти себе й вірно направити. І це досвід, який дуже допомагає.

- 2016 рік, ви їдете в Америку по промоутера. Те, що ви тоді знали, співпало з реальністю?

- Ні. Взагалі нічого не співпало. На щастя (чи на нещастя), люди, які крутяться біля боксу в Америці, говорять одне, а роблять інше. Мені обіцяли конкретні варіанти, були домовленості, але коли приїхав – сталося все не так, як ми домовлялися, а я планував. Це був колосальний досвід для мене – отримав нові вміння, знання. Багато що переоцінив.

Працював навіть вантажником, бо треба було мати за що залишатися в США, в Канаді, щоб знайти свій шанс. І це велике щастя, що Егіс Клімас мені запропонував спарингувати з Сашею Усиком в їхньому тренувальному таборі, що там я познайомився з Баширом, що він побачив у мені потенціал і погодився мною займатися. Все це було дуже важко – але відбулося.

Важко пояснити, як це було. Я, молодий і – як тепер розумію – малодосвідчений хлопець. Маючи небагато грошей, відважився на таку поїздку. Бувало важко, бувало непросто, але багато корисних знайомств отримав. Від Башира, який став моїм тренером, до тих, хто виявився не дуже корисним і чесним.

- А як ви з Баширом дісталися до Південної Африки?

- Ох, це своя історія! Коли я прилетів у Йоганнесбург, виходжу – а мене ніхто не зустрічає. У мене було трошки грошей, не вистачило б на білет назад. Я в чужій країні. Як бути?! Добре, що хвилин через 20 по мене таки приїхали, тож я просто посидів трішки на лавочці, подивився на людей, на аеропорт.

Як все вийшло? Башир тренував місцевого боксера – чемпіона Південної Африки Руана Віссера. Будучи в Києві, на моїх тренуваннях, він отримав запрошення підготувати Віссера до бою. Башир домовився з командою Руана, щоб він запросив і мене – для участі в спарингах, допомоги в підготовці. Південноафриканці заодно пообіцяли мені допомогти з першими боями в ранзі професіонала, чому я був дуже радий. Тож погодився з задоволенням.

- І що ви побачили в ПАР?

- Скажу так: талантів там багато, вони бокс дуже люблять. Але порівняти південноафриканський бокс із нашим, то це небо й земля. Це буде комплімент Федерації боксу України, але у нас є потужний любительський бокс. Він гарно організований, має структуру, ранги, тут можна навчитися боксувати й вийти на хороший рівень. Тому у нас і більш плавно переходять боксери з аматорів у профі. А в Африці такого нема – тому їхні «першорозрядники» переходять відразу в професіонали. Люди з вулиці йдуть в ринг як профі. Це, як я вважаю, неправильно – треба пройти школу любителів, тільки тоді йти в професіонали.

- Ваші перші суперники – конголезці, зімбабвійці, малавійці – з такої ж когорти?

- Рівень опозиції в ПАР був дуже невисоким, це правда. Але на той момент у мене не було іншого вибору. Просто захотілося боксувати, починати свою кар’єру, набиратися досвіду. Тому якими не були б суперники, це був мій початок. Мої перші бої. Якщо я прагну більшого, треба починати з самого початку.

- Ви боксували в Преторії, Кейптауні, Йоганнесбурзі, Дурбані. З побаченого, ПАР – країна боксу?

- Скрізь, де б я не боксував, був неймовірний ажіотаж. Публіка там специфічна – підтримують, в основному, переможців, до інших ставлення таке – та, ну, окей. Але шоу там дуже яскраві, підтримка гучна – це треба бачити й чути! Рівень профі-боксу хороший. Кожен боксерський вечір – класний. Я бував від найпростіших шоу до найкрутіших. Я був на бою нашого Діми Кучера проти Кевіна Лерени, і був просто вражений! Шоу рівня бою за звання чемпіона світу – це взагалі бомба.

Але бував я й на маленькому шоу в містечку Блумфонтейні. Навіть не в ньому, а в селищі неподалік. І от уявіть собі: на все поселення – білих чоловік десять, бідні трущоби, а серед них – красива школа. І от у актовому залі цієї школи проводився турнір. І спочатку було дуже моторошно: дивишся, на задньому дворі місцеві якусь корову ріжуть, а там якісь тривожні особистості ходять, зиркають. Лід розтопило саме шоу. Якими бідними б не були ці люди, вони були просто щасливі, бачачи бокс!

- Бачиш цю бідність – і розумієш, що хлопці з рингу б’ються в Африці за своє життя?

- Ну, скажу, що у них навіть великі боксери виглядають так… стрьомно… як на наш смак. Що для нас неприйнятно – те, може, для них Ок. Повторюся, таланти у них є. Їм би таких класних тренерів, як у нас. Вони-то – класні тренери – є і в ПАР, але їх мало, вони не всім доступні. Тому я бачив класних місцевих бійців, які не знали елементарних речей. Я на тренуваннях їм показав кілька рухів, як нас вчили, вони про таке навіть і не чули. Дивишся – наче, крутий боксер, але він елементарних речей не розуміє, навіть крокує на рингу неправильно.

- Звідки ж тоді такі самородки, як Корі Сандерс, Табісо Мчуну, Франсуа Бота, Моруті Мталане та багато інших?

- В ПАР є так звані «бури» – білі люди африканського континенту. Вони якісь незвичні – дуже витривалі, міцні мужики. Корі був одним із таких. Бота, де Плой – багато інших. Сандерс – лівша, незручний суперник, але також був не стільки навчений, скільки нестандартний. А боксери знають, що з такими важко.

«Джорнімен мені трапився дуже грамотний»

- Гаразд, з Африкою ясно. А як згадуєте свій дебют у США, коли в Х’юстоні ви боксували з Терреллом Джамалом Вудсом?

- От це був дуже тяжкий бій – єдина моя не дострокова перемога. Цей Джамал, чи як його, досвідчений джорнімен. У нього на той час було 57 матчів – а для джорнімена не так важливо, чи виграти, чи програти, головне в його бізнесі проводити багато боїв і постійно. От він і захищався здорово, чекав свого шансу влучити. Старався завершити бій достроково, але щоб не піддавати себе ризику. Тому за організацією бою він розумів, що треба оборонятися, а під кінець раунду робити спурти. Скажу, що кілька ударів мені довелося пропустити, а найбільше – шукати прогалини в його обороні. Я провів шість раундів, продихався, пропустив кілька ударів у професіональній перчатці й зрозумів, що цього краще не робити…

- США – Мекка боксу. Ви боксували в головному місті Техасу. Американці – це різниця в плані організації шоу?

- Та нічим особливим те шоу не запам’яталося. Для мене це був лише третій бій, все було дуже буденно, хоча й добре організовано. Американці роблять все, щоб бій відбувся на рівні. Але, цілком очевидно, буде різниця між таким боєм і титульним між суперзірками.

- А коли вас помітила німецька промоутерська компанія Faecher Sport Management?

- «Вели» мене якийсь час, вже в грудні 2018 року в Києві я боксував з бразильцем Марсело Насіменто під їхньою егідою. У Faecher Sport Management, до речі, нас, українців, четверо – окрім мене, це Петро Іванов, Великовський, Олександр Захожий.

- Під їхнім керівництвом у вас відбулося чотири бої й мав відбутися п’ятий. Співпрацею задоволені?

- В цілому, так.

- Башир про вас говорив багато цікавих речей. Зокрема, що українські промоутери, які вас не підписали, пошкодують про це. А були такі?

- Ну, перш ніж поїхати в пошуках щастя в Америку, я намагався співпрацювати з нашими. Інтересу конкретного не відбулося.

- Ще Башир сказав, що ви станете чемпіоном світу й зберете всі пояси хевівейту. А які кроки для цього треба пройти?

- Ще дуже багато. У нас все працює по рейтингах: тобі треба зайти в ці списки, вигравши пояси інтерконті, інтернейшнел, регіональні титули, це допомагає тобі підійматися. Чим кращі твої рейтинги – тим більші твої шанси на титульний бій. Мені ще працювати й працювати, щоб отримати шанс поборотися за пояс. Скільки часу це забере – навіть не знаю, це дуже індивідуальна справа, а тим більше, в час такої вимушеної паузи.

«Джошуа, а не Ф’юрі»

- Ви, напевно, продовжуєте стежити за збірною України з боксу. Які враження від неї нинішньої? Від розпочатого, але не завершеного ліцензійного турніру Олімпіади?

- Звісно, стежу за всіма хлопцями – багато лишилося тих, з ким ми пройшли всі збірні від юнаків і молоді. Радію їхнім успіхам і бажаю їм досягнути всього, чого можна добитися серед любителів. Впевнений, що Україна завжди буде на провідних позиціях, бо знаю, як самовіддано працює збірна, як тренери й бійці стараються.

- У чому найбільше задоволення від боксу?

- Це вже спосіб життя. Його треба відчути. Бокс стає твоїм життям. Коли ти виходиш у ринг – це відчуття, які важко передати словами.

- Уявімо: вам можна вибрати будь-якого суперника й будь-яке місце проведення. Ваш вибір?

- Ух, важко! Місце – якесь історичне б. Америка. MGM Grand Garden Arena, Madison Square Garden, Caesar Palace. Великі стадіони світу. Звісно, Київ – моя мрія. Суперник – сильний і актуальний. Такий, щоб був гідний бою за найпрестижніший пояс. А хто це буде – покаже час.

- Хто №1 для вас у важкій ваговій категорії?

- Ентоні Джошуа. Мені подобається і його манера, і те, як він поводиться на рингу та за його межами. Тайсон Ф’юрі – це згусток енергії, звичайно, але мій вибір – Джошуа.

- Ви – типовий європейський боксер, високий і міцний ортодокс. А хто – незручний для вас суперник? З ким не хотіли б зустрітися?

- Для кожного ортодокса незручний лівша, це вічне неспівпадіння та протистояння. Важкі суперники – ті, у кого незвична манера бою. При всьому, що сказав раніше, як Ф’юрі – він постійно рухається, його переміщення по рингу важко прочитати, він непередбачуваний.

До речі, в Південній Африці в перших боях мені траплялися такі нестандартні африканські боксери. Хоча вони не дуже навчені, з ними важко. Заходиш в ринг, хлопець стоїть з опущеними руками. Він іде не так, як професіонал. Він рішення приймає зовсім інші. Звичайно, ти знаєш, що сильніший, але суперник настільки «вуличний», що випадково може влучити. Тому я старався швидше закінчити бій, «покласти» суперника, щоб не піддаватися ризику.

- Якби вам запропонували змонтувати відео з класикою від Влада Сіренка, які моменти боїв туди б включили?

- Я – людина скромна, мені важко себе оцінювати й не хочеться себе хвалити. Тому давайте краще розкажу про свої улюблені удари та комбінації. Мені подобається лівий боковий, люблю комбінації з тулуба на голову й назад, дуже подобається проводити комбінації після певних заходів, степів. Це не завжди просто дається, але якщо виходить – це здорово.

- Ви – амбітна людина, чи сам процес для вас важливіший за титули?

- Від процесу, якщо ти любиш свою справу, завжди отримуєш задоволення. А якщо в придачу до цього отримуєш якийсь результат – як титул, пояс, якусь нагороду, то це взагалі здорово. Я колись говорив: чемпіоном треба стати, щоб на старості сказати собі: «Красунчик, ти недарма був у цій справі». Якщо так вийшло, що результат нашої роботи – це пояси та трофеї, значить, за ними варто полювати. Не забуваючи, звичайно, хто ти, чому ти цим займаєшся



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ