Ірина Петренко: «Свою «тренерську нотку» та спортивний характер змогла реалізувати в психології та коучингу»


Наша сьогоднішня співбесідниця – титулована боксерка, яка має також трофеї в карате, ушу, кікбоксингу, тайському боксі. Але з часом, після завершення активних виступів, перед нею постало те ж питання, як і перед іншими людьми, котрі пройшли через великий спорт – яку професію вибрати надалі, як влаштуватися в житті.

Незважаючи на життєві випробування, Ірина Петренко обрала свій новий фах і реалізувалася в іншій професії. Заодно застосувавши здобуті знання, спортивний гарт і вольовий характер. Про кар’єру в боксі та спорті загалом, нову професію та свій шлях вона розповіла в інтерв’ю прес-службі ФБУ.

«Жоден вид спорту, крім боксу, не міг допомогти мені відточити свою майстерність»

- Ірино, а як взагалі спорт з’явився у вашому житті? Це був бокс чи до нього ви прийшли через інші види?

- Початок мого шляху в спорті не був зв’язаний безпосередньо з боксом. В бокс я потрапила тоді, коли зрозуміла, що у мене вже достатньо досвіду в чотирьох видах єдиноборств. Мала чудові ноги в плані єдиноборця, багато досвіду в проведенні поєдинків, але руки та техніка рук були на середньому рівні. Ні один із видів єдиноборств, якими я володіла, не міг допомогти задовольнити моє бажання відточити свою майстерність. Власне, так я і потрапила у зал боксу, і першою моєю ціллю було залишатися там, допоки я не зрозумію, що мені достатньо тієї майстерності і володіння ударною технікою рук. Врешті-решт, я так втягнулася, що залишилася там на багато-багато років, і так потрапила в збірну, стала суддею…

- Не дуже часто почуєш, що дівчинку так приваблювали єдиноборства…

- У єдиноборства мене потягнуло ще у дитинстві, коли по телевізору дивилася різноманітні фільми з Брюсом Лі, Арнольдом Шварценегером… Мене приваблювало те, наскільки ці люди володіють собою, наскільки вони здатні концентруватися, наскільки вони добре володіють своїм тілом, своїми рухами. Мені здавалося, що це якісь неймовірні люди з надприродними здібностями. Мені це було дуже цікаво, і я фантазувала, уявляла себе в цій ролі, і в результаті вирішила, що хочу бути такою ж і вміти так само володіти своїм тілом на такому високому рівні.

- А чи не постраждала ваша жіночність від такого захоплення єдиноборствами?

- Мій досвід в єдиноборствах ніяким чином не вплинув на мою жіночність, попри стереотипне мислення більшості з цього приводу. Мені подобається поєднувати на перший погляд непоєднуване і своїм прикладом показувати іншим, що це можливо. А ще, рухаючись цим шляхом, я виховала в собі якості, які дуже важливі в житті людини, незважаючи на гендерні особливості. Мій шлях дуже загартував мене і я навіть не знаю, що, окрім мене самої, може призвести мене до зупинки у розвитку поки я жива.

- А які єдиноборства були у вас до боксу?

- Починала з карате, де стала чемпіонкою світу. Потім спробувала ушу, кікбоксинг, тайський бокс… У мене всюди були хороші результати. Тобто: чемпіонка України з ушу, чемпіонка України з кікбоксингу, фіналістка чемпіонату України з тайського боксу… Так я дійшла до боксу.

- А скільки часу це займало? Чому змінювали види?

- Карате я почала займатися в п’ятнадцять років, а в вісімнадцять – вже стала чемпіонкою світу і вигравала усі змагання, які були – мені стало нудно. У той час я вже навчалася в інституті фізкультури, бо коли переді мною постало питання, куди вступати, я вирішила поєднати своє життя зі спортом. Коли я вже навчалася в «інфізі», мені почали пропонувати інші види єдиноборств, тобто я займалася карате і паралельно виступала на змаганнях з кікбоксингу, з ушу, тайського боксу. Причому не було так, що я з одним покінчила і перейшла в інше. Остаточно сконцентрувалася на боксі десь через три роки моїх активних занять – вирішила залишити для себе лише бокс.

- Як вдавалося поєднувати різні види спорту одночасно?

- Мені завжди було цікаво усе змішувати, не концентруватися на чомусь одному. Я відвідувала різні тренування, і у мене в один період могли бути близькі дати навіть змагань із різних видів єдиноборств… Мені завжди казали, що так робити не можна, тому що спрацьовують автоматизми тіла, тобто ти тренуєш якісь навички, є різні правила і різна техніка в різних видах єдиноборств… Спортсмен, коли виходить на ринг чи на татамі, на килим, на майданчик поєдинку, в процесі перевтоми може забувати, де він знаходиться і що йому потрібно робити – саме тоді спрацьовують автоматизми. Тобто боксер може почати бити ногами, якщо у нього є такий навик, а під час ушу можеш вдарити суперника коліном, тому що ти це вмієш робити…

Мені завжди було цікаво, як я можу зробити так, щоб у мене цього не траплялося, і це теж для мене стало викликом – їздити на різні змагання, займатися різними видами єдиноборств, і при цьому настільки володіти своїм тілом, щоб був самоконтроль… Тобто ти зайшов на ринг і розумієш, що зараз ти боксер і тобі можна працювати тільки в цьому руслі; заходиш, наприклад, на татамі і розумієш, що наразі ти – каратист, і це вимагає від тебе певних дій; одягли на тебе жилет і налокітники – і ти розумієш, що ти зараз тайський боксер. Ти настільки володієш своїм тілом, що сам задаєш йому темп, ритм, задаєш напрямок своїм рухам, тобто ти усвідомлюєш, що твоя рука не вилетить в ударі ліктем, якщо ти зараз у боксерському поєдинку. Точно так само ти володієш своєю ногою, так, що вона не «вистрелить», коли у цьому немає потреби. Це було досить захоплююче, мені це вдавалося. Таким чином я довела в першу чергу собі, а також людям, які мене зупиняли, що це можливо.

«Не пишаюся жодним із своїх титулів, дуже рівно до цього ставлюся»

- Виходить, що до п’ятнадцяти років ви спортом не займалися?

- Якщо пригадувати моє дитинство, то с самого початку я була дівчинкою, яка взагалі була несумісна зі спортом, а рівень мого фізичного розвитку був моєю слабкою стороною. У мене до 15 років завжди було звільнення від уроків фізичного виховання за станом здоров’я, хоча я і займалася бальними танцями, куди мене водили батьки. З танцями все було доволі успішно: виступала на конкурсах, танцювала в основному складі ансамблю. Займалася танцями, але мене все одно тягнуло в єдиноборства. І одного разу я вирішила цілеспрямовано зайнятися своїм фізичним розвитком, стати сильною і розширити свої межі – пов’язала своє життя з єдиноборствами. Зрештою, мій досвід у танцях став чудовою школою для єдиноборств, він дав моїм ногам велику рухливість і маневрування. Таким чином, я із впевненістю можу сказати, що зробила себе сама. І продовжую наразі.

- Які тренери мали на вас найбільший вплив?

- Мій перший тренер – це покійний Володимир Анатолійович Шарабурін і заслужений тренер України Ігор Анатолійович Матвійчук. Найбільше мене мотивували саме мої перші тренери, тому що вони привили в мені любов до боксу. Спочатку у мене не було цілі займатися конкретно цим видом спорту і залишатися лише в ньому, але мені настільки подобалося те, що ми робимо, що я вирішила залишити для себе лише бокс.

Також великий вплив як на спортсменку на мене справила Саїда Фарухівна Гасанова. Вона була для мене не лише тренером, але й другом. Багато зробили для мене Олег Михайлович Козельський та тренер жіночої збірної України Микола Петрович Хаджиогло.

- Скільки всього років ви були в боксі?

- З 2005-го по 2013-й.

- Які у вас були титули за цей період?

- На багатьох змаганнях я ставала призером, переможцем на чемпіонатах України, Києва, Кубків, брала участь в міжнародних турнірах та матчевих зустрічах.

- Якими титулами пишаєтеся більше всього?

- Не пишаюся жодним із своїх титулів, дуже рівно до цього ставлюся, хоча в мене і лежить здоровецька стопка дипломів, багато медалей та кубків. Тому що основною моєю метою було розширення своїх меж і досягнення майстерності та мистецтва в тому, чим я займаюся, а перемоги були лише наслідком. Одного разу мій молодший брат порахував кількість моїх медалей, і тоді я дізналася, що їх 42. Тобто за час своєї спортивної кар’єри я 42 рази виходила на п’єдестал пошани. Але для мене ці нагороди лише як пам’ятка, що нагадує мені про мій шлях. А якщо згадувати, що для мене більш за все було викликом - то це поєднання ролі спортсменки та судді на Міжнародній матчевій зустрічі. Тільки уявіть: ти сидиш збоку рингу, судиш пару, що зараз боксує, а через три пари маєш сама виходити в ринг як боксер. Провела поєдинок і через пару уже маєш сидіти біля рингу в формі судді і писати нотатки з рахунком, концентрувати увагу, переборюючи втому та заспокоювати тремтячі від напруги руки. Це дуже відповідально та захоплююче. З цього заходу я привезла два дипломи: учасника змагань та судді. Дивовижно, правда? (сміється).

«Із Тетяною Коб у нас була конкуренція тільки на ринзі»

- Хто за цей період був для вас головними конкурентками?

- Головною конкуренткою у моїй вазі для мене завжди була Тетяна Коб. Пам’ятаю, що коли я приїхала на свій перший чемпіонат України з боксу – в першому ж бою моєю суперницею стала Тетяна, яка вже тоді була Майстром спорту. У нас були доволі яскраві поєдинки, які я до сих пір іноді переглядаю. З Тетяною у нас були і залишаються дуже теплі дружні відносини, ми могли на ринзі протистояти, але поза ним ми завжди обіймалися і бажали одна одній перемоги, успіхів… За межами рингу не було конкуренції.

- Згадаєте когось із міжнародних суперниць?

- Із міжнародних для мене найжорсткішими були росіянки та турчанки. Мій перший міжнародний бій був проти турчанки, і коли я вперше вийшла на ринг, дивлюся – навпроти мене стоїть людина в шлемі, в рукавицях… В якийсь момент у мені виникла підозра, що я зайшла не на той ринг, що тут повинен проходити якийсь інший бій, що це явно не моя суперниця. Вона була більше схожа на дебелого хлопчину з великими руками, набагато нижча за мене зростом. Перед тим, як виступати, я питала у дівчат, які зі мною були в збірній, що це за суперниця, як вона працює, в якій манері, і щоразу після цього питання дівчата відводили погляд, щось бубоніли… Не розказували. Мене вражала така реакція. Я навіть запитувала у дівчат зі збірної Росії, з якими добре спілкувалася – вони теж не говорили. І після того, як я провела поєдинок, програла, то вийшла з рингу, і тут підбігає капітан команди збірної Росії до мого тренера, і каже: «От Іра молодець! Як вона класно провела поєдинок! Ти знаєш, з ким вона боксувала? Ця турчанка всіх «кидає», вона – нокаутер». Усі переживали за мене, не хотіли розповідати, щоб я, напевно, не «перегоріла» перед поєдинком. Тому у мене не було достатньо інформації про те, як з нею проводити зустріч. Тож у своєму першому бою я потрапила на нокаутера, який виграв усі поєдинки достроково. Це був такий дуже пам’ятний поєдинок, пам’ятний стан… З одного боку – програш розчаровує, гнітить, але з другого боку ти розумієш, що зробила дуже багато, і це приносило внутрішнє задоволення.

- Щодо міжнародних поїздок загалом – які запам’ятали країни, міста, турніри?

- Найбільше запам’яталася поїздка до Санкт-Петербургу. Там проходив міжнародний турнір, по-моєму, це було в 2009-му році. Я тоді вперше була в Пітері – ми були там влітку, якраз потрапили на білі ночі, це було неймовірно гарно! Незважаючи на те, що там були змагання, поєдинки, тобто зовсім інша атмосфера і настрій, але все одно вдалося насолодитися цим. Мене тоді дуже вразила архітектура міста, наскільки там все гарно, культурно, наскільки там цікаві у спілкуванні люди… Мене здивувало, наскільки там бережуть культурний спадок – там заборонено розвішувати біг-борди, рекламу на будівлях, в центрі міста… Була велика різниця між цим містом і тим, до чого ти звик у себе вдома.

- А чим запам’яталися змагання в Петербурзі?

- Тим, що тоді мене занесли в вищу категорію на відбіркових змаганнях, і я боксувала у вазі 54 кг. Взагалі, щороку проводиться чемпіонат України з боксу, на якому формується склад збірної, і я до збірної «влетіла» у вазі 54 кг, а потім моя вага потрохи стала зменшуватися. І коли я приїхала на той міжнародний турнір у вазі 54 кг, я важила 51,4 кг. Тобто буквально залишалося втратити 400 грам і це була б уже інша вагова категорія. Для мене це був дуже важкий поєдинок, адже боксери на час бою уже важать більше 54 кг, а тут я… У мене було відчуття, що мої удари проходять повз мою суперницю, наче я б’ю, максимально вкладаюся в свій удар, але при цьому чомусь зносить мене.

Я настільки вкладалася в ці удари, що після поєдинку у мене був розрив суглобової капсули на руці. І такий якраз період був, що ми приїхали після цього міжнародного турніру, у нас потім були збори і через тиждень до нас повинна була приїхати команда російської збірної для матчевої зустрічі. І тільки-но я приїхала після турніру на збори, мені наклали гіпс на руку, я тренувалася разом зі всіма однією рукою, і через тиждень приїхала збірна Росії, і я теж повинна була боксувати. За той час, за період зборів, мені вдалося трішки набрати вагу, і я знову потрапила на поєдинок з тією ж суперницею. За рахунок того, що я була у зовсім іншій вазі, по-іншому уже себе відчувала, ми провели зовсім інакший поєдинок, тобто вони дуже відрізнялися по рівню. Я змогла себе більше проявити, показати. До того моменту рука ще не зажила, тож мені довелося перед поєдинком зняти гіпс, одягнути бинти і засунути руки в рукавиці, забувши про те, що в мене щось болить.

«Важко спілкуватися з «залізом» – потрібні люди й комунікація»

- Чому вирішили покинути бокс?

- Для мене це був дуже болючий крок… У мене була велика мрія – потрапити на Олімпійські ігри, коли моя вагова категорія увійшла в склад ігор. Я дуже старанно готувалася, у мене останні два поєдинки були з Тетяною Коб… Я розуміла, що у мені є ще потенціал, я можу краще, більше… Я готувалася до чергового чемпіонату України, та напередодні у мого батька стався гострий інфаркт, він потрапив до реанімації. Я продовжувала готуватися, ходити на тренування і паралельно до батька в лікарню, але в останній момент я вирішила, що не зможу покинути батька і поїхати на змагання, адже я йому потрібна тут.

Тому мені довелося піти зі збірної, ще й буквально за день до виїзду мій організм дав збій від напруги, і я дуже сильно захворіла, у мене піднялася висока температура. Ось так я пішла зі збірної, відповідно, втратила усі стипендії, зарплати і залишилася ні з чим. Довелося якось облаштовувати своє життя, шукати себе у чомусь іншому. Був момент, коли переді мною постав вибір, повернутися чи ні – я розуміла, що поки я займалася своїм життям, мої суперниці росли. І зараз, окрім того, що мені потрібно повернутися до колишньої форми, мені ще й потрібно їх наздогнати… Тож я подумала і вирішила, що зможу досягти в житті ще чогось, окрім спорту, і реалізувати себе в чомусь іншому.

- Наскільки швидко знайшли себе в психології?

- Коли я тільки-но вилетіла зі збірної, я багато думала, що я можу ще робити, що мені ще подобається, що мені добре вдається. В шкільні роки, в старших класах, я цікавилася інформатикою, програмуванням, самостійно вивчала мову програмування, написала гру, ще кілька програмок, брала участь у конкурсах Малої Академії Наук. І я подумала: «О, чудово! Я можу щось робити з програмуванням, починати на цьому заробляти». Але надовго мене не вистачило – я зрозуміла, що мені важко спілкуватися з «залізом», що мені потрібні люди, потрібна комунікація…

А до того, як я пішла зі спорту, я довгий час тренувала. Мій тренерський досвід почався через два роки після того, як я почала займатися єдиноборствами. З другого курсу університету я вже тренувала, і декан дав можливість у залі, в якому я тренувалась, вести вечірні групи і тренувати діток. Але в якийсь момент зрозуміла, що мені цього недостатньо, що це більше фізичний розвиток, спортивні результати, а все-таки розвиток людини має бути всесторонньо націлений. Ти можеш розвиватися фізично, ментально, духовно, ти можеш розвивати свої комунікативні навички, соціальні зв’язки, і лише в такому стані людина може бути цільною особистістю. Тренерство саме по собі – це моє. Це таке заняття, яким я могла би займатися безкоштовно, не за гроші.

Поки я тренувалася, я вчилася, у мене друга вища освіта була в сфері психології: я – спортивний психолог. І я пішла далі, почала шукати себе в бізнесі, пробувати, і в якийсь момент я зрозуміла, що мене все одно тягне до тренерства. Але бути тренером спорту мені було не цікаво навіть з фінансової сторони, адже, як не крути, у нас в країні хотілося б набагато кращого відношення до фінансування сфери спорту. І я часто помічала, що тренери віддають себе на альтруїстичних умовах, віддають себе учням, тренерству, але при цьому рівень і якість їхнього життя не відповідає тому, скільки вони віддають світу. Я хотіла поєднати життя з тренерством, але не так. Я почала думати, де і як я ще можу ось цю свою «тренерську нотку» реалізувати. Мені пощастило зустріти таку людину, яка мені показала, як це можна зробити. Коли я здобувала ступінь МВА в Міжнародному Інституті Бізнесу (так, у мене три вищі освіти), одна з викладачок була для мене моделлю того, як можна впливати на розвиток людей і м’яко допомагати їм розширювати свої межі. Також вона стала для мене відображенням дуже тонкого психолога, що вміє ефективно навчати людей, класно комунікувати, могла знаходити їх сильні сторони, направляти на пошук якихось їх талантів. Після кожного спілкування з нею ти йшов наповненим, відкривав для себе якісь нові грані, нові горизонти для свого просування, для свого шляху. Я зрозуміла, що я хочу так само, що мені це цікаво. І після діалогу з нею – я її розпитувала, ставила дуже багато запитань – мене тоді зацікавив коучинг. Так я отримала ще одну освіту, закінчила курси, пройшла сертифікацію, поєднала свій попередній досвід лідера, управлінця, психолога, коуча і почала працювати з людьми, допомагати їм розвиватися. Таким чином я можу виражати свою потребу передавати знання іншим людям, допомагати їм розвиватися, ставати сильнішими, розумнішими, швидшими, досягати більшого і отримувати від життя більше.

«Спортсмени – це неймовірно сильні люди»

- Скільки років ви вже у новій професії?

- Якщо брати психологію загалом, то мій досвід почався ще з тих пір, як я тренувала людей, тому що я використовувала свої навики. А якщо говорити про коучинг, то досить недавно – пішов другий рік, як я у цьому. Це не основна моя діяльність і не єдина. Я ще управлінець: керую декількома компаніями, поєдную роботу і індивідуальний коучинг, тренінги і свою роль як управлінця в компаніях, але знову ж таки там я теж використовую свої навички коуча.

- Які компанії? Вони зв’язані зі спортом?

- Ні. Одна компанія пов’язана з ІТ, а дві інші організації: Міжнародна академія глибинної трансформації та BioSoft, Інститут нейроменеджменту, коучингу та психотерапії.

- Наскільки важко все одночасно поєднувати?

- Коли я розповідала про спортивний досвід, то говорила, що мені цікаво, коли я поєдную непоєднуване. Я своїм досвідом показую, що це можливо, і що це може приносити задоволення. Тут те ж саме. Коли переді мною стояв вибір – розвиватися далі як управлінець або погрузитися в коучинг, консультування, я вирішила залишити і те, і інше, і використовувати свої навики управлінця. Коли я працюю з командою – це колектив, це люди, вони всі різні, усі відрізняються, і до кожного треба знайти підхід, треба знати мотивацію людини, розуміти, якою мовою треба розмовляти, щоб вона тебе почула, щоб вона тебе розуміла, як вирішувати конфлікти всередині організації, всередині команди, як зробити так, щоб люди працювали максимально ефективно і щоб їм було добре. Мої навички коуча, психолога мені в цьому дуже допомагають. Припустимо, коли я працюю в напрямку бізнес-коучингу, до мене приходить клієнт, який теж є управлінцем, і мій досвід у бізнесі, моє розуміння бізнесу допомагає мені максимально допомогти йому, розуміти, про що він говорить, з якими проблемами зіштовхується. Власне, таким чином дві, здавалося б, зовсім різні професії пересікаються і доповнюють одна одну.

- Наостанок, можливо, щось порадите молоді в боксі? Як відноситися до себе, до боксу, до тренерів?

- В першу чергу дуже важливо знайти тренера. Хороших тренерів багато, але важливо, щоб той тренер був «твоїм», щоб він тобі підходив, щоб разом ви були великою бойовою одиницею. Бо буває так, що тренер дуже крутий, але комусь він підходить, комусь – ні. Тут важливо знайти своє, на перших етапах потрібно пробувати, спробувати декількох, зрівняти їх і зрозуміти, який з них тобі найбільше підходить, який найбільше до душі.

Наступне, що б я порадила спортсменам-початківцям – розвиватися не лише фізично, а й ментально, інтелектуально теж, тому що це важливо, і якщо ти бажаєш досягти дійсно високих результатів у спорті, потрібно на противагу супернику ставити не лише силу своїх м’язів, не лише свою боксерську техніку, а треба ще й вміти працювати головою і не нехтувати захистом. Іноді краще захиститися і не нанести удар, ніж нанести удар і відразу ж пропустити удар у відповідь. Голова у нас одна, і, вочевидь, людині після завершення кар’єри доведеться рухатися кудись далі, тож голова їй ще знадобиться. Ще б я побажала не порівнювати себе з іншими, не орієнтуватися на те, як виходить у того, хто тренується поряд із тобою, а порівнювати себе лише з собою вчорашнім, наскільки ти сьогодні став кращим, наскільки ти просунувся до своєї цілі, до своєї мрії, і лише на це звертати увагу. Треба бути завзятим, вірити в себе і йти до своєї цілі до кінця.

В спорті легко не буває, дуже часто стикаємося з труднощами, тому дуже важливо переборювати себе, коли на тренуваннях важко; часто ми зіштовхуємося з несправедливим суддівством… Бувають різні перепони, перешкоди, важливо йти вперед, тримати хвіст пістолетом і за жодних обставин не опускати руки. Перемоги приносять задоволення і в цей же час розслабляють, а програші дають набагато більше, вони дозволяють тобі стати кращим, показують ті сторони, які тобі ще потрібно підтягнути, щоб наступного разу перемогти.

- Можливо, порадите щось і спортсменам, які вже пішли зі спорту?

- Так, хотілося б сказати не тільки тим, хто лише починає свій шлях, а й тим, хто планує іти зі спорту або недавно пішов. Це доволі важкий період для спортсмена – закінчення його кар’єри, коли все, на що ти раніше опирався, заради чого жив, в одну мить руйнується. Людина залишається з цим один на один. В якийсь момент у тебе було все, ти був у центрі уваги, ти був важливим, потрібним, поруч з тобою було багато людей… Коли ти йдеш зі спорту, то про тебе дуже швидко забувають. Окрім того, що ти втрачаєш цю опору, яка була з тобою тривалий час, ти втрачаєш те середовище, ти вже поза ним, а нічого нового у тебе немає. Спортсмени тоді опускають руки. Мені б хотілося звернутися до них: людина, яка стільки досягла у спорті, людина, яка володіє такими якостями, як сила волі, дисципліна, стресостійкість… Це неймовірно сильні люди. Якщо вони змогли досягти таких висот у спорті, то вони зможуть це перенести в будь-який контекст свого життя. Завжди важко починати заново, спочатку, але це варте того, аби спробувати. І якщо спробувати, то можна виявити, що це можливо, і що це виходить!



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ