Валерій Дінєєв: «Перемога над збірною США 50 років тому була для нас справою честі!»


У цьому році виповнилося рівно півстоліття з моменту проведення пам’ятного матчу між збірними СРСР та США, який відбувся у Мінську у лютому 1970 року.

Серія матчевих зустрічей радянської та американської національних команд з боксу була однією з найбільш гучних подій часів «холодної війни». Загалом протягом 19691990 років відбулося більше 50 таких поєдинків. Це була найтриваліша безперервна серія спортивних змагань між двома наддержавами, що вели непримиренну боротьбу на політичній та соціально-економічній арені.

Пресслужба ФБУ попросила поділитися спогадами безпосереднього учасника третьої зустрічі між збірними СРСР та США, що відбулася 1970 року у Мінську, Валерія Дінєєва.   

Валерій Михайлович Дінєєв

Народився 1 листопада 1948 року. Майстер спорту міжнародного класу СРСР з боксу. Призер чемпіонату СРСР 1968 року з боксу серед молоді. Чемпіон України 1969 року. Чемпіон міжнародного турніру в Галле (Німеччина) 1970 року. Член збірної СРСР.

Тренером працює більше 20 років. Серед його вихованців – Данило Сіденко, Святослав Копил, Сергій Костенко. Тренує сина – майстра спорту з боксу, чемпіона України, члена Національної збірної України Микиту Дінєєва. Підготував велику кількість майстрів спорту, призерів та чемпіонів України.

Працює у клубі «Кіко».

Валерію Михайловичу, яким чином звичайний студент Харківського педінституту, яким ви були півстоліття тому, зміг піднятися на найвищий рівень у боксі і потрапити до збірної СРСР?

Я зміг яскраво проявити себе ще у 1968 році, коли став призером молодіжної першості СРСР, яка проходила у Львові. У півфіналі, пам’ятаю, довелося боксувати з Геною Доброхотовим, що згодом став відомим боксером, учасником Олімпіади-1972. Я в цьому поєдинку показав себе найкращим чином. Бій був настільки рівним, що судді в оцінках не змогли віддати комусь перевагу 59:59, 59:59, 59:59. Руку підняли Генки, а не мою (думаю, зіграло роль те, що він представляв столицю, а я – лише Харків). Та все ж я звернув на себе увагу серйозних спеціалістів. А коли за рік, у 1969-му, я виграв чемпіонат України серед дорослих, старший тренер збірної СРСР Олексій Іванович Кисельов включив мене до складу головної команди країни.

Чим були тоді поєдинки збірних СРСР та США – головних суперників у «холодній війні». Чи відчували спортсмени радянської команди напругу з боку керівництва, яке вимагало результат будь-якою ціною?

Ці матчі мали колосальний ажіотаж: лише уявіть, що бої транслювалися на першому каналі радянського телебачення, а також у всій Європі! Досі пам’ятаю, як нас, ще молодих і необстріляних боксерів, нацьковували на наших суперників-американців перед зустріччю, що відбулася 14 лютого 1970-го у Мінську.

Втім, як на мене, численні візити до тренувальної бази чиновників були зайвими. Наші очі й без того палали! Треба розуміти, що нам з дитинства прищеплювалася психологія переможців, а американці були нашими найбільшими суперниками по життю. Перемога над спортсменом зі Сполучених Штатів прирівнювалася до виграшу найпрестижнішого турніру та була справою честі.

У чому на той час полягала головна відмінність між радянською і американською школами боксу?

Заокеанські бійці демонстрували більшу свободу у ринзі. Наші діяли «за підручником», так, як це викладали в спортивних школах. Удари, захист, тримання дистанції всі рухи були вивчені назубок. Суперники зі збірної США були в цьому плані більш розкуті і частіше імпровізували. Але чия школа боксу була ефективнішою – питання окреме. Результат, як-то кажуть на табло: протягом багатьох років саме збірна СРСР виходила переможницею у матчах з американцями. Крім того, минали роки, і вже наші боксери демонстрували найвищий рівень імпровізації: заслужені чемпіони, володарі численних нагород на першостях світу та Європи, такі як Володимир Єнгібарян, Віктор Агєєв могли дозволити собі, як кажуть мовою боксу, «пофестивалити» в ринзі.

Наскільки детально вивчали свого суперника – Хуана Руїза, з яким ви зустрілися у категорії до 60 кг у Мінську?

Я знав, що він сильний боксер і обіграв мого партнера по збірній Миколу Хромова у першій матчевій зустрічі США – СРСР, що відбулася у Лас-Вегасі за півроку до того. Хуан Руїс був чемпіоном Панамериканських ігор, дворазовим переможцем турніру «Золоті рукавички», який у США вважається найпрестижнішим змаганням серед аматорів. Вже багато років потому я дізнався, що він став успішним журналістом та телекоментатором. Що й казати, Руїз був розумним та досить небезпечним суперником, та я виявився більш спритним у той лютневий день у Мінську.   

Ваш поєдинок завершився дуже швидко, що не притаманно для спортсменів-легковаговиків…

Початок першого раунду не віщував нічого особливого і раптом суперник пропустив мій удар і впав на канвас – я сам від себе не очікував такого: що й казати, приклався добре! Рефері зафіксував лише нокдаун, та я прекрасно бачив, що Руїз «поплив». Я вже кинувся на добивання, але тренер американців Пат Наппо зорієнтувався першим і викинув на ринг білий рушник.

Чи вдалося поспілкуватися з Руїзом поза рингом?

У Мінську було багато чиновників з Москви, які пильно слідкували за нашою поведінкою. Контакти з іноземцями для нас були заборонені! Втім, цікава історія сталася наступного дня: той самий Руїз прийшов до нашої команди у готель з метою подарувати мені … модний американський костюм. Принаймні таку версію озвучили мені сусіди по кімнаті. Але мене американець на місці не застав – я не приховую, що про це потім довго шкодував (посміхається).

Який гонорар за перемогу був, пам’ятаєте?

Москва офіційно 200 рублів заплатила. Я вже тоді мріяв про власну машину («Жигулі» або «Москвич»), і це на той час був дуже суттєвий внесок до мого статку. Ще були премії і на республіканському, обласному рівні. Загалом збірна СРСР переграла тоді команду США у Мінську з рахунком 8:3 – для авторитету вітчизняного боксу це означало дуже багато. Нас готові були носили на руках!

У виїзних матчах на території США ви не брали участі?

На жаль, ні. Потрапив в Америку вже у зрілому віці, у 1996-му, коли збірна України влаштовувала турне по Сполучених Штатах. Побачили багато цікавого – відвідали Бостон, Нью-Йорк, Чикаго та інші великі міста. Є що згадати…

Зараз своїм підопічним я також багато розповідаю про спортивне минуле, про досягнення їхніх попередників. Радує те, що сучасна українська школа боксу одна з найкращих в світі. У нас є зв’язок поколінь, отже пишаємося нашою історією і віримо у появу нових чемпіонів!  



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ