Віктор Запорожець: «Я мав їхати на Олімпіаду-1972, але зробив дурницю і завершив кар’єру»


Віктор Запорожець встиг себе проявити в абсолютно різних іпостасях. Як боксер він став першим представником свого міста на Олімпіаді і завоював чимало престижних титулів. Як тренер виховав багато успішних спортсменів і досягнув великого результату зі збірною УРСР. Як спортивний функціонер зумів пролобіювати будівництво СДЮСШОР, яку очолює вже 40 років. І всі ці здобутки поєднуються в одній людині, яку по праву можна вважати легендою миколаївського боксу.

Директор миколаївської СДЮСШОР №6 поділився своїми спогадами про циркове минуле, участь в Олімпіаді, матчеві зустрічі США-СРСР, вербування з-за кордону, несподівану перемогу збірної УРСР на Спартакіаді СРСР і важке виховання Олега Машкіна.

- Вас в секцію боксу ДЮСШ №3 привів товариш по двору. У вас було зацікавлення боксом чи ви просто прийшли за компанію з другом?

- Тоді була така мода чи як це ще можна назвати. Багато товаришів з нашого району пішли в ДЮСШ №3 й мене туди привели на бокс. Цей вид спорту мені дуже сподобався.

До цього я займався в цій же школі, але футболом, а потім його кинув і пішов займатися цирковим мистецтвом, а саме жонглюванням. За два роки я оволодів п’ятьма предметами – кільця, м’ячі, факели. Стояв спеціальний стіл – на ньому котушки, а я на них стояв і підкидав предмети. До мене приїжджали люди з Ленінграду і запрошували в естрадно-циркове училище. Десь півроку паралельно з цим я займався боксом. Керівники приходили до батьків і мого тренера з боксу Олега Прокоповича Григор’єва, розмовляли з ними. Олег Прокопович мені теж казав: «У тебе дуже добре виходить у цій справі, треба подумати, щоб поїхати вчитися». Я ж тренеру сказав, що мені сподобався бокс і немає бажання бути циркачем. Хоч у мене і не було в боксі за ці півроку якихось значних успіхів – кожним елементом оволодівав поступово. І ось до цього дня я у боксі – віддав йому усе своє життя.

- Судячи з вашої біографії, ви почали трудову діяльність учнем токаря на заводі ПТЗ (зараз - «Зоря-Машпроект»). Які ваші успіхи на цій ниві?

- Трохи попрацював і мені ця спеціальність не сподобалася, пішов на слюсаря – ця вже більш-менш. От працював слюсарем і займався боксом. 1967 року вступив на денну форму навчання на факультет фізвиховання у педінститут і зав’язав з цим. Я став збірником Союзу і отримав чимало запрошень з різних міст - Києва, Донецька… Молодому хлопцю давали трикімнатну квартиру, але я відмовлявся. 1971 року я став чемпіоном Союзу і мені пропонували квартиру у Москві. В той період дружина ще вчилася в інституті, народила доньку і взяла академвідпустку. Їй допомагали мої батьки, сестри. Вона казала, що якщо поїдемо в Москву, то хто їй допоможе, мовляв я буду на зборах і змаганнях, а вона сама не впорається з дитиною. Ми нікуди не поїхали і залишилися в Миколаєві.

Чесно кажучи, я не хотів їхати, бо така віддана людина. Вважаю, що треба усім займатися і працювати на одному місці. 1969 року мені дали однокімнатну квартиру в Миколаєві, а після народження доньки виділили двокімнатну.

- Як же вам вдалося за короткий час потрапити у збірну СРСР?

- Я потрапив у збірну СРСР спочатку по юнакам, потім по молоді, а вже згодом в дорослу. 1967 року за віком я ще був юніором. Виступав в категорії до 51 кг, а потім ввели нову категорію 48 кг. Тренер Віктор Новосельцев запросив, щоб я виступав на Спартакіаді УРСР за миколаївське «Динамо» у цій ваговій категорії. Мені довелося дуже сильно над собою попрацювати, щоб зігнати вагу.

На Спартакіаді УРСР 1967 року посів 2 місце. Я програв майстру спорту Коновалову. Він був дуже сильним і регулярно перемагав наших миколаївських боксерів. У нас в місті був хороший майстер спорту Роман Аваков, з яким я постійно тренувався. Якось у нас в Миколаєві був бій, де Аваков програв цьому киянину в одні ворота. Роман же мене постійно перемагав і я на ньому «виріс», втім, коли потрапив у фіналі Спартакіади на Коновалова, не перелякався. Я тоді чудово відбоксував, але програв.

Потім постало питання щодо комплектації збірної команди УРСР на Спартакіаду СРСР 1967 року в Москву. Керівники і тренерська рада вирішили першим номером везти туди мене, як молодого боксера, бо Коновалову був 31 рік і вже не було перспективи. Там я теж посів друге місце і був включений у збірну СРСР. Я раніше дивився по телевізору і читав про таких боксерів, як Олег Григор’єв, Станіслав Степашкін, Дан Позняк, Річардас Тамуліс, а потім побачив їх на Спартакіаді СРСР і познайомився у складі збірної країни. Звісно, це був великий успіх – ніхто не чекав, що я стану там срібним призером і потраплю до збірної Радянського Союзу.

- Які тоді були зарплати у боксерів?

- Я був членом збірної СРСР і стояв на так званій «спортивній стипендії». Щомісяця отримував 200 рублів, а ще бували преміальні. Мав посаду інструктора спорту – такий запис був у трудовій книжці.

Пам’ятаю, як поїхав на другі міжнародні змагання в Нідерланди. Там я переміг чемпіона Європи Хуберта Скшипчака, в півфіналі виграв у фіналіста чемпіонату Європи Константіна Чуки, а у вирішальному поєдинку здолав шотландця. Крім золотої медалі отримав і хороші преміальні.

До речі, до цього я був визнаний і найкращим боксером з техніко-тактичної майстерності на міжнародному турнірі на призи журналу «Огонек». У фіналі я виграв у Семенова, якому програв на Спартакіаді народів СРСР.

Взагалі я цілий рік перебував на навчально-тренувальних зборах, тож мені вистачало тих грошей.

- Пишуть, що на Олімпіаду ви потрапили після того, як взяли гору на передолімпійському зборі в Цахкадзорі над усіма конкурентами. 

- Спочатку проводився чемпіонат СРСР, який являв собою відбір до участі в Олімпійських іграх у Мексиці. Змагання відбувалися у Вірменії, де було неймовірно спекотно. Збірна УРСР жила у гуртожитку, де не було нічого, навіть вагів. А я ж вів боротьбу зі своєю вагою – доводилося її постійно зганяти. От перед цим стартом я її неправильно зігнав. У першому бою я зустрівся з Володимиром Івановим з РСФСР. Він був віковим – 32 роки – і я думав, що вийду і перебоксую його однією лівою, а в підсумку програв.

Проте я все ще був членом збірної і дійсно пройшов серйозні випробування на своєму шляху до головних ігор чотириріччя. На зборі в Цахкадзорі я провів п’ять спарингів і в 48 кг, і в 51 кг. І усі виграв – у Семенова, Іванова, Новікова та інших. Ось тоді керівництво і вирішило везти мене.

- Потім настав час Олімпіади 1968 року. В 1/32 фіналу ви перемогли японця Дзюндзі Ватанабе (5:0), але вже в 1/16 фіналу вас зупинив південнокореєць Чі Йон Джу (2:3).

- Мені ніхто з керівництва не казав, що Ватанабе був передолімпійським чемпіоном – ну я і виграв. А от стосовно другого бою, я робив аналіз і вважаю, що програв через тренера. У першому раунді я працював у своєму стилі і перебоксував південнокорейця без варіантів. А коли сів відпочивати між раундами, тренер почав мене накручувати: «Що це за бокс? Віддай все і йди бийся». Я пішов ва-банк і почав боксувати не в своїй манері, а в третьому раунді стомився і програв.

Тоді моїм тренером був Микола Миколайович Лі, який і готував мене на Олімпійські ігри. Він працював в УРСР і дуже сильно хотів, щоб я переїхав жити в Київ і тренувався у нього. Я відмовився,  хоча тоді і пропонували квартиру в столиці нашої республіки.

У мене були шанси завоювати яку-небудь медаль. Напередодні самого старту Ігор був тренувальний процес у Мексиці. На нього запрошували різних боксерів і я у спарингах у вагових категоріях 48 кг і 51 кг переміг усіх.

По закінченню бою до мене підходили всі керівники і казали, мовляв що ти накоїв, навіщо почав битися і пішов в обмін ударами. А я що? Я ж тобі був молодим хлопцем . Що - сильно розбирався? Мені сказали: «Віддай всі сили, але має бути бій». Неправильно розподілив сили і невірно провів бій, тому і програв.

- 25 жовтня 1969 року ви в Лас-Вегасі  принесли збірній СРСР першу перемогу в матчевих зустрічах СРСР — США. Вас сильно психологічно накачували перед цим поєдинком? Відчували тиск від рефері?

- Не те слово. По-перше, відбиралася збірна Союзу для участі в тренувальних зборах у Мінеральних Водах. Треба було везти 11 боксерів. А на місце претендувало по п’ять людей. Відбір був дуже жорсткий. Тоді ж між США і СРСР була непримиренна політична боротьба. Після відбору я потрапив у збірну і перед вильотом у Штати нас зібрали в ЦК партії і дві години читали лекції як себе поводити і т.д. Перед нами ставилося завдання будь-яким способом, але виграти.

Зустріч була, звісно, цікава. Змагання відбувалися в готелі і нас запросили в ресторан. Навколо накриті столи, сиділа поважна публіка, всі курили сигарети. Концерт, музика, а посеред залу стояв ринг. Ажіотаж був серйозний – преса, газети, телебачення.

На представлення викликали нашу збірну, а потім вийшла збірна США. Що тут почалося! На ринг вийшли всі чорношкірі – жодного білого. Вони одразу почали стрибати, показувати бій з тінню і всі сміялися. А ми стояли перелякані, кажемо один одному: «Ми потрапили під танки».

Перший бій був у ваговій категорії 48 кг. У нас пішов казах Жандос Кукумов. Боксували внизу, а ми перебували в залі вгорі і розминалися. Бій закінчився і я спускаюся, а він піднімається. Питаю: «Як ти?» - «Програв». Я ж з американцем розібрався дуже швидко. У мене був коронний лівий скачковий удар. Раз нокдаун, другий раз нокдаун і суддя в рингу зупинив бій через неможливість його продовження, бо суперник вже ледь стояв.

Я піднімаюся нагору, а спускається наступний боксер. Я кажу: «Влучив. Впав». А хлопці не зрозуміли хто куди влучив і хто впав – я чи він (посміхається). Кажу, що я американця завалив. Це підняло моральний дух нашої збірної.

Загальний рахунок був 6:5 на нашу користь. Суддівство було дуже необ’єктивним. Ця перемога втілилася в життя тільки за рахунок мене і Євгена Фролова. Ми перемогли за явної переваги, а за очками вони перемог не давали. Американець програє в одні ворота за очками, а вони піднімають йому руку! Там треба було тільки валити. Перед ними ж також ставилося завдання перемогти за будь-яку ціну. Якби я боксував всі три раунди і виграв за очками – вони б мені перемогу не присудили. Проте у підсумку у них не вийшло виграти.

- 1969 року ви стали переможцем Кубка Європи. Що це взагалі були за змагання такі?

- Це були змагання серед молоді до 22 років. Я одночасно був у двох збірних СРСР – молодіжній і дорослій – і мене затягали по повній програмі. Я тільки встигав приїжджати в Миколаїв, а вже лежала телеграма, що я мав їхати кудись, припустимо в Крим, Москву, Ленінград чи ще деінде. Я стомлювався вкрай, але боксував.

Кубок Європи тоді проводився у форматі «стінка на стінку», тобто команда на команду. Ми боксували з поляками тут у Москві, а потім у них. І так само вдома і на виїзді з Югославією, Італією… Врешті-решт перемогли усіх.

- 1970 року ви стали переможцем міжнародного турніру на Кубі. Всі ми знаємо, якими сильними є кубинські боксери, а ще кажуть, що у них на батьківщині виграти вдвічі складніше через необ’єктивне суддівство. Як було у вашому випадку?

- Я в своїй ваговій категорії виграв у двох кубинських боксерів і загалом переміг у турнірі, а наш важковаговик Камо Сараян переміг кубинця Теофіло Стівенсона. Кубинський бокс на той час тільки піднімався і ще так не гримів. Де б я не боксував з кубинцями – усюди вигравав. А тренував їх тоді москвич Андрій Червоненко. На тому турнірі я був капітаном збірної СРСР і можу запевнити, що з суддівством все було нормально.

- Під час Холодної війни зустрічалися випадки, коли намагалися завербувати людей з протилежних таборів. У вас таких випадків не було?

- Мене вербували в Канаді. Після матчевої зустрічі в Лас-Вегасі нас запросили в Монреаль. Я був в делегації єдиним з України. До цього мав розмову в ЦК партії, що будуть вербувати і може бути провокація, бо я з України – так і вийшло.

Нас з аеропорту привезли в тренувальний зал, а там якраз йшов хокей. Вся збірна була втомлена, з важкими сумками. Тут до мене підійшов хлопець і ламаною українською почав казати, що він з України, що діаспора хоче зі мною познайомитись і т.д. Домовились на завтра. А з нами був майор КДБ – колишній боксер. Зрозуміло, що я підійшов до нього і розповів про цю ситуацію, але він й сам бачив, що до мене почав клеїтися представник канадців. Ми потренувалися і нас розсадили по місцях, а я спеціально сів окремо від усієї збірної на останній ряд. Він підсів і почав зі мною говорити, що я матиму там машину дачу, котедж. Я відповів, що у мене все є вдома, хоча на той момент не мав нічого. Ця розмова якось закінчилася.

На наступний день теж було тренування.  Він знову прийшов і сказав, що на сьогодні не вийшло, але діаспора запрошує на українські пироги. Кажу, що пиріжки люблю, прийду з усіма хлопцями. А він – ні-ні-ні. Потім я все розповів партнерам по збірній і вони запропонували: «Заведи цього хлопця в роздягальню, а ми йому по голові настукаємо». Я від цієї ідеї відмовився, а у вербувальників нічого не вийшло.

Не встиг повернутися в Миколаїв, як у мене вже була зустріч з КДБ, де розповів, що відбулося. На цьому все й закінчилося.

- Читав, що у збірній вас називали Запорожець із-за Буга. Хто це придумав?

- Насправді це така стаття була. Це просто хтось з кореспондентів написав. Миколаїв же де розташований? За Бугом. А у збірній називали просто за прізвищем. Я тоді в газетах таких вигадок про себе начитався. Якось у «Радянському спорті» написали, що я свого часу грав на скрипці. Не казали чесно, що я був хорошим жонглером, а написали, що я був непоганим скрипалем (посміхається).

- Чому вам вдалося стати чемпіоном СРСР тільки аж 1971 року?

- Стати чемпіоном Союзу було моєю мрією. До цього у мене в доробку було два срібла. Ще 1969 року я в Казані в фіналі перемагав Миколу Новікова, але мені не присудили перемогу, тому що тоді прийшов старший тренер Олексій Кисельов, який свого часу виступав за збройні сили, а Новіков теж їх представляв на цих змаганнях. І тільки 1971 року мені віддали перемогу, причому цей чемпіонат теж проводився в Казані.

- Як закінчилася ваша кар’єра?

- Я був першим номером на Олімпіаду-1972, але зав’язав, бо стомився. Психологічно і фізично стомився боротися з вагою. Мені приходили телеграма за телеграмою із запрошенням до участі в тренувальних зборах перед Олімпіадою, а я не поїхав. Я був чемпіоном СРСР і повинен був брати участь в Олімпіаді. З віком я вже зрозумів, яку дурницю вчинив.

- Як ви прийшли до тренерства?

- Мій наставник Олег Григор’єв запросив мене на посаду тренера-викладача туди, де я й починав – у ДЮСШ №3. Я і мріяв працювати тренером. Згодом Олег Прокопович передав мені кермо влади і я став старшим тренером. Пізніше мене призначили старшим тренером збірної УРСР.

- 1980 року збірна УРСР під вашим керівництвом стала чемпіоном Всесоюзної спартакіади в Каунасі. Як кувалася ця перемога?

- Це була моя перемога. Мене викликали у Міністерство освіти на бесіду. «Вікторе Костянтиновичу, як ви вважаєте, яке місце посядете?». Я приблизно знав збірників і сказав, що потрапимо в трійку. «Та ні, Вікторовичу, що ви кажете. Такого не може бути. Хоча б у п’ятірку». До цього наша збірна посідала 10-те і 11 загальнокомандне місце. У міністерстві не вірили. Казали: «Дивіться, бо ви на себе берете задачу. Потім буде серйозний розбір». Я ж був молодий і гарячий - 33 роки.

Я укомплектував збірну хорошими тренерами і відмінними боксерами, проводив тренувальні збори. Відмінно підготував боксерів – вони і дихали, і били чудово. Ніхто не міг повірити, що ми зайняли перше загальнокомандне місце на Спартакіаді СРСР.

- Кого зі своїх вихованців ви могли б виділити найбільше?

- Я чисто тренером пропрацював сім років. З 1980 року став директором і вже 40 років керую спортивною школою, продовжуючи працювати тренером на півставки. Я чесно відпрацьовував ці 50 годин. У нас є тренери, які працюють на півставки і відбувають свій час, а мені соромно так робити. Я обов’язково повинен працювати, а у нас є люди, які не працюють і отримують гроші.

Кого я можу відзначити з учнів? Єдиного в Миколаєві заслуженого майстра спорту Олега Машкіна. Він  чемпіон Європи, срібний призер чемпіонату світу і учасник Олімпіади в Афінах. Я був директором і одночасно роками був на зборах і змаганнях з Машкіним. Більше часу проводив на зборах, ніж директором, але встигав усе.

Як я взяв Машкіна? І до цього у мене були хороші хлопці, наприклад, Сергій Лапін, але вони роз’їхалися по всьому Союзу. Машкіна в ДЮСШ №3 взяв мій товариш, а потім передав моєму учню, майстру спорту, заслуженому тренеру України, Сергію Корчинському. Коли Корчинський переїжджав до Харкова, то хотів забрати з собою майстра спорту міжнародного класу Сергія Ковганка і Олега Машкіна. Хлопці відмовилися їхати і залишилися біля розбитого корита.

Я не хотів Машкіна брати, але батьки прийшли за нього просити, бо він хотів поїхати в Коломию. Тоді я засукав рукава і почав тренувати. Це ж майстер спорту міжнародного класу і його не просто потрібно тренувати, а треба працювати. Тренував його двічі на день. Коли я його взяв, попри високе звання, це було жахіття. Спочатку була перша зустріч Італія–Україна, потім поїхав у складі збірної України в Туреччину і побачив як він провів бій – це катастрофа. На ньому не було жодного живого місце – розсічення, обличчя побите. Це він перший рік почав тренуватися серед дорослих.

Я йому сказав: «Олеже, якщо так боксувати, то не треба продовжувати. Ти забудеш, скільки буде двічі два і будеш казати п’ять». Він фізично міцний і боксував саме на обмін ударами, чимало приймав у голову,  хоч і займався у наших тренерів, а наша школа була більш ігрова. Олег любив «порубатися». Я ж кажу: «Ні, такого не буде. Або ми тренуватимемося, або нічого не буде».

Скільки ж мені довелося з ним сваритися поки змусив його рухатися, захищатися. «Що ви мене під себе робите, під свої 48 кг, хочете, щоб я тут порхав, як метелик» - «Або тренуємося, або йди, щоб я тебе не бачив».

Він став чемпіоном Європи в Росії, де господарі взяли 9 золотих нагород з 12-ти. Ми зайшли в роздягальню і я йому сказав: «Подивись на своє обличчя – жодного синця. Ось це бокс». Він тоді вже мене обійняв і сказав: «Вікторе Костянтиновичу, ви маєте рацію».

Я працював з ним так, щоб людина не пропускала удари, бо коли привозив його з турнірів, то у нього було настільки розбите обличчя, що я не знав як дивитимуся в очі його батькам. Довго з ним довелося працювати – два олімпійських цикли. На першу Олімпіаду в Атланту ми не потрапили, бо знову ж ці розсічення. Був останній міжнародний турнір класу А, щоб потрапити на Олімпіаду, а він бере і розсікається... Довго і важко мені довелося боротися з Машкіним, поки він почав не битися, а показувати красивий бокс, як я хотів.

- Яка різниця між тим боксом, який був у ваш час, і тим, що зараз?

-  На мою думку, зараз тотальний грубий бокс, обмін важкими ударами. Бідні боксери приймають забагато ударів, а це дуже важко і може в подальшому відбитися на здоров’ї.

Під час свого становлення школа СРСР теж спочатку сповідувала грубий бокс – хто кого завалить. Потім з’явився хороший вірменський боксер Володимир Єнгібарян. Він став олімпійським чемпіоном 1956 року за очками і прищепив більш ігровий і розумний стиль. Той бокс, що я пам’ятаю, був більш ігровим і технічним. Ми думали як боксувати, як нанести удар, як зробити захисну дію, як піти в контратаку, як серійно пробити – було мислення. А зараз просто виходять і один б’є з двох рук, а інший перекривається, приймає удари, стукає по рукавицям. Перемагає той, хто фізично сильніший. Той грубий бокс, що зараз, мені не подобається.

Хто зараз показує техніку? Тільки Усик і Ломаченко. Приємно на них дивитися. Вони можуть все – грати, вдарити, зустріти. У них є техніка, тактика, пересування ніг. Ладно Василь, бо він у меншій вазі, а Усик же кремезний і високий. Його можна порівняти з Касіусом Клеєм. Як той вигравав? Саме за рахунок пересування ніг.

Це два боксери, які мені подобаються. Вони не б’ються в обміні ударами, а саме боксують і мислять, демонструють дуже красивий бокс. А коли виходить загальна маса і відбувається тотальний фізичний бокс - бійка, то в цьому немає нічого хорошого і гарного.

- Куди ж все рухається?

- Важко сказати до чого ми прийдемо. Начебто зараз все зміщується ближче до професійного боксу, до бійки.



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ