Ірина Пархоменко: «Неймовірні відчуття – коли ти перемагаєш суперницю й перевершуєш себе»


«Ви – тренер з боксу? Серйозно?!», – не можуть приховати здивування закордонні студенти при знайомстві з викладачем Кафедри фізичної реабілітації, спортивної медицини, фізичного виховання та валеології Одеського національного медичного університету Іриною Пархоменко. А місцеві вже давно не дивуються й не перепитують: в Одесі дуже добре пам’ятають, як Ірина ще під дівочим прізвищем Комар блискуче виступала на ринзі.

Досягнення тендітної блондинки дійсно заслуговують на повагу: віце-чемпіонка Європи 2007 року та бронзова призерка континентальної першості 2006 року з боксу, чемпіонка світу з таїландського боксу 2006 року та бронзова призерка 2007-го. А ще – багаторазова чемпіонка та призерка чемпіонатів України з боксу та таїландського боксу, володарка Кубка України з боксу, призерка міжнародних турнірів…

Завершивши виступи в боксі в 29 років, Ірина не розпрощалася зі спортом. Стала викладачкою престижного одеського вузу зі спортивним напрямом діяльності та тренує для душі любителів боксу й інших бойових єдиноборств.

– Після завершення виступів на ринг вас не тягнуло? Чи тренерська та викладацька робота не дають засумувати за спортом?

– От це точно. Зі спортом не розлучаюся, робота дуже подобається. Є що розповісти тим, кого навчаєш. Приємно бачити їхні успіхи, розуміти, що вони вдосконалюються й прогресують.

– Коли вирішили для себе, що час вішати боксерські рукавички на цвях?

– Наше покоління жіночого боксу з надзвичайним ентузіазмом зустріло новину, що з’явиться шанс потрапити на Олімпіаду. Коли жіночий бокс включили до програми Ігор, це стало величезною мотивацією. Я мріяла потрапити на Олімпійські ігри, почути гімн нашої держави перед боєм, гідно виступити на турнірі. Тож коли не вдалося пройти напрочуд жорсткий і конкурентний відбір на ОІ-2014, після виступу на чемпіонаті світу в Китаї у 2012 році, я прийняла рішення завершити з боксом. У нас була чудова збірна, я бачила, що підходить молодь, та й включення жіночого боксу до олімпійської програми зробило його ще більш масовим і конкурентним. Так і завершила кар’єру. Почалося нове життя.

– З того часу, напевно, здобули чималий тренерський досвід?

– До речі, далеко не відразу почала тренувати. Спершу займалася собою – коли ти постійно береш участь у змаганнях, через щільний графік накопичується багато невиконаних справ. Хотілося вчитися новому, самовдосконалюватися. Почала викладацьку роботу в Одеському медичному університеті. А треную останніх чотири роки – для себе, для задоволення. Дуже подобається.

– З ким працювати найбільш цікаво: з дітьми, зі студентами, зі спортсменами вищих досягнень чи простими ентузіастами боксу?

– Я починала на рідній кафедрі з нашою збірною: чудові хлопці підібралися, на першій же Універсіаді четверо з семи боксерів увійшли в призери. Далі почала співпрацювати з різними бійцями – і старшими, і молодшими. Наразі співпрацюю з боксерським клубом «Браття 2». Збираю власних учнів. Це робота, яка приносить задоволення.

Щодо того, з ким цікавіше, то у кожної вікової категорії своя специфіка тренувань. Діти – безпосередні й допитливі, і дуже добре, що зараз їх приводять до секцій з раннього віку, адже це дозволяє значно підвищувати їхню майстерність. Вже з десяти років у нас іде більш усвідомлене виконання боксерських елементів, тут уже до закладеної бази додаються окремі вміння. З дітьми треба займатися з повною відповідальністю, тому що маленькі учні не стануть робити щось, якщо не зрозуміють, навіщо це потрібно.

Старші – це вже інший рівень роботи та відповідальності. Різниці між своїми учнями не роблю ні за віком, ні за рівнем підготовки. Якщо ти хочеш займатися боксом, то будь ласка – у будь-якому віці ти знайдеш собі щось цікаве. Силу, дисципліну, відповідальність. Бокс із людини робить особистість.

– А як ви потрапили в бойові єдиноборства й дійшли до боксу?

– Мене батько відвів. Він – великий любитель спорту, дуже хотів, щоб я займалася бойовими єдиноборствами. Перша мотивація – безперечно, щоб я могла за себе постояти, але він мені завжди казав, що спорт робить і сильнішими, і дисциплінованішими. Так і вийшло.

Я починала, взагалі-то, з карате в шість років. Потім були кікбоксинг, тайський бокс, бокс. Кожен новий вид я сприймала як відповідальний виклик – було дуже цікаво. Займалася у заслуженого тренера України Андрія Даниловича Бараненка. Мій рідний клуб – СК «Капітан» (Одеса).

Чому в боксі опинилася? Багато що спробувала, але цікаво було випробувати себе саме в цьому виді спорту. А коли побачила, що виходить, а жіночий бокс ще й включили до олімпійської програми, сумнівів уже не було.

– У бойові види спорту вас привів батько. Не боявся за дочку?

– Та, напевно, боявся, але вчив мене бути бійцем і вчитися тримати удар. Мені пощастило, що під час виступів у спорті я уникла тяжких травм – переломів, операцій… Були, ясна річ, синці – але це діло життєве, заживають. Ніс залишився цілим. Яка зайшла – така й вийшла, тільки сильніша.

– Правила боксу мають низку обмежень: як щодо ударів ногами, так і щодо хронометражу, екіпірування, тактичних нюансів. Після знайомства з іншими єдиноборствами у чому, на ваш погляд, полягають плюси та мінуси боксу?

– Коли мені запропонували спробувати себе в боксі, я недовго сумнівалася. І всі питання знялися, коли на першому ж чемпіонаті світу побачила палац спорту, де проводились змагання, і оцінила масштаби цього виду спорту. Яка масовість, яке географічне представництво, який престиж!..

Бокс – це класичний вид спорту. Кулачні бої – це давні традиції. Ми маємо низку свідчень про розвиток боксу в античні часи, про великі традиції в Англії. Пройде ще багато-багато років, і які б види спорту не входили у моду, бокс все одно будуть любити. Я маю багато друзів, які самі не займаються, але бокс люблять як вболівальники. По них бачу, наскільки багато означає бокс і як популяризує він бойові мистецтва загалом!

Цей вид спорту, мені здається, вимагає від бійця різнобічної підготовки. Тут і атлетизм, і інтелектуальний розрахунок, і натренований удар. Тільки все це в комплексі з дисципліною та організованістю дає результат.

– Певний час ви поєднували кілька видів спорту…

– Дуже насичений і пам’ятний період був. Я в боксі починала вже пізно, в 21 рік. Але прийшли певні успіхи: на першому ж моєму турнірі, студентських іграх, здобула перше місце, далі вигравала як всеукраїнські змагання, так і міжнародні. Загалом, чемпіонатів України з муай-тай і боксу я виграла по п’ять. Ще виграла по кілька Кубків України. Так вийшло, що проявила себе на всеукраїнському рівні, а в збірній України в моїй ваговій категорії якраз боксерів не вистачало. От мене й запросили на збори в Коломию. Головним тренером збірної тоді був ще Ільдар Карамович Шарафутдінов. Так і пішло…

На той час у жіночому боксі ще не було такого досконалого календаря. В один рік могли пройти і чемпіонат світу, і чемпіонат Європи – причому, з різницею в кілька місяців. От я за один рік встигла стати бронзовою призеркою чемпіонату Європи з боксу (Варшава-2006) та чемпіонкою світу з таїландського боксу (Банґкок-2006). Далі стала срібною призеркою чемпіонату Європи з боксу (Вайле-2007) і бронзовою призеркою чемпіонату світу з таїландського боксу (Банґкок-2007). А ще ж ми тоді виступали регулярно на престижних міжнародних турнірах у Туреччині та РФ, у ті роки я тричі стала їхньою призеркою.

Зараз дійсно думаю – нічого собі графік! А тоді нормально сприймалося. Побували в Китаї, Індії, Данії, Таїланді, Туреччині, Польщі… Всіх країн і не перелічиш. Досвід неймовірний. Але й навантаження – також.

– Як поєднували спортивні виступи зі здобуттям вищої освіти?

– А нас, спортсменів, у Південно-українському педагогічному університеті багато було – десь 70%. Викладачі, звичайно, не дуже раді були, але ставилися з розумінням. Тим більше, окремі спортсмени – наприклад, з ігрових видів спорту, взагалі рідко у вузі з’являлися. Як би там не було, але відчуття обов’язку в нас було. Освіту треба було здобути, тож вчили всі предмети, намагалися встигати. Так і пройшли всі потрібні курси. Я здобула диплом учителя-викладача фізкультури та спорту. Тож, завершивши виступи, почала працювати за спеціалізацією.

– Чому жіночий бокс, порівняно з чоловічим, тривалий час не мав такої досконалої структури?

– Вважаю, все змінило включення його до Олімпіади. Потихеньку переборювався той стереотип, що бокс – це не для жінок. Підвищувався рівень конкуренції, рівень майстерності. Зараз, думаю, вже мало в кого є питання щодо доцільності жінок у боксі. І за це спасибі нашим першопрохідцям. Рада, що з ними в збірній перетиналася.

– З яким настроєм пригадуєте атмосферу в національній команді?

– Це було неймовірно! Рада, що боксом займалася – хоча моя олімпійська мрія не збулася, ні на секунду не шкодую, що вибрала цей вид спорту. Бокс мені дав стільки друзів, що я фактично в кожне місто України можу приїхати, і мене зустрінуть, радо приймуть в гості. Які чудові люди тут мені зустрілися: Таня Коб, Олександра Сидоренко, Тетяна Іващенко, Яна Сидор (Зав’ялова), Вікторія Руденко, Оксана Штакун, Марія Бова, Юля Циплакова… Ми й зараз з ними всіма підтримуємо зв’язок, переписуємося. А як приємно було в цій команді працювати!.. Зараз постійно тримаю кулаки за нашу збірну.

– Який бій у боксі до цих пір пригадуєте як найбільш драматичний?

– Ну от, пам’ятаю, на чемпіонаті Європи у Варшаві програла в своїй ваговій категорії полячці Беаті Малек – а через рік ми зустрілися на міжнародному турнірі в Туреччині. Ну, думаю, чемпіонка Європи – я їй програю. А турнір дуже престижний – «міні-світ» його називали, думаю, не маю права здатися без бою. Виходжу й перемагаю Беату! Солідно, по ділу – прекрасні спогади. Або на тому ж турнірі в інший рік потрапляю на добре знайому мені румунку, а у них жорстка, хитра школа боксу. Відчуваю, дуже важко йде бій. А секундантом у мене був Микола Хаджиогло, він мені говорить: «Не здавайся! Вперед!» І я виходжу й перемагаю! Неймовірні відчуття – це коли ти перемагаєш суперницю й перевершуєш себе.

– У вас стільки здобутків… Вдома, напевно, справжній музей з нагород?

– Музей – не музей, а «дошка пошани» є. Зберігаю на згадку медалі з турнірів.

– Рідна Одеса бачила ваш тріумф?

– От якось так вийшло, що вдома хіба що на початку доводилося боксувати. А всі мої основні перемоги – вони здобуті в інших містах. Але я постійно відчувала, що за мене вболівають. У нас місто таке – якщо представляєш Одесу, суворо вимагають результату, і якщо не підведеш – то приємно в рідне місто повертатися.

– Як вчилися протистояти чужим фанам, тим більше, якщо вони такі гарячі, як у Туреччині?

– Це питання психологічного налаштування. На ринг треба виходити, думаючи про свої завдання, і чітко їх виконувати, не відволікаючись.

– А як щодо суддівства? Траплялися бої, коли не погоджувалися з результатом?

– Бувало, але що тепер говорити? Перемагає той, чию руку підіймає рефері. Тож треба на рингу працювати так, щоб втручання сторонніх сил не мало значення.

– А вам особисто не хотілося спробувати себе в суддівстві?

– Були такі пропозиції. Ви, напевно, знаєте, що із наших колишніх збірниць вийшли кілька досить сильних суддів…

– Ви за стилем були нокаутером чи поєднували різні тактики?

– Не можна на кожного суперника виходити з однаковою тактикою. Тому я завжди діяла по суперниці, змінювала свій стиль.

– Як Ломаченко, чий таймінг і читання опонента так виділяють фахівці боксу…

– Дуже переживала, коли Вася програв бій. Вірю, що він вилікується й візьме переконливий реванш, адже і в цьому бою, вважаю, він заслуговував на краще. Я не є вболівальницею якогось одного боксера, підтримую всіх наших у боксі. І Ломаченко – це наша гордість, взірець для всіх боксерів.

– До чого прагнете у викладацькій професії?

– На нашій кафедрі гартують чудову спортивну молодь. У нас і валеологія, і ЛФК, і теорія та практика спорту й можливостей організму людини. Одеський медичний університет – це шанований вуз, і я пишаюся тим, що тут працюю.

– Чи вірять ваші студенти, що ви – гроза всіх суперників у кількох бойових єдиноборствах?

– Взагалі, у нас є дошка пошани, там висить мій портрет із переліком досягнень і званнями – а я майстер спорту з боксу і майстер спорту міжнародного класу з таїландського боксу. Тому місцеві читали й знають. А от іноземці часто підходять і запитують: «Ви – тренер з боксу? Серйозно?!» Але, звичайно, на ринзі все стає на свої місця. Мені імпонує, що студенти цікавляться спортом. У мене багато учнів, які хочуть вдосконалюватися та розвиватися. Все це надихає.



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ