10 січня 2022

Золоті імена. Ганна Охота: «Зйомки у фільмі «Анна», який переміг на фестивалі у Каннах, мене дуже мотивували»


Незважаючи на свій молодий вік – 25 років – сьогоднішня героїня нашої рубрики «Золоті імена» вже багато років є однією з провідних спортсменок Національної збірної України. Її найвищим – до сьогодні – досягненням в олімпійському жіночому боксі є срібна медаль Чемпіонату світу 2018 року, що проходив в індійському Нью-Делі. Окрім цього були ще й неодноразові потрапляння до трійки призерів на першостях континенту, перемоги та призові місця на безлічі інших змагань…

Попри велику кількість досягнень, Ганна Охота – а мова саме про неї – нечасто спілкується з пресою, а отже у читачів офіційного сайту ФБУ є рідкісна можливість ближче познайомитися з дівчиною з Горішніх Плавнів.

– У відомому оскароносному фільмі «Крихітка на мільйон доларів» головна героїня довго намагалася домогтися згоди від тренера, який принципово не бажав працювати з жінками. Аню, чи стикалися ви колись зі схожими проблемами у своїй карєрі?

– Якщо чесно, з подібними труднощами я не стикалася. І в буквальному сенсі виживати, подібно до героїні Гіларі Свонк, мені теж, на щастя, не довелося. Мені пощастило мати батьків, які про мене дбали. У мене була школа, був і басейн, який я регулярно відвідувала. Займалася плаванням у віці від 10 до 13 років, мені воно подобалося, однак, як це часто буває, все вирішила випадковість.

Якось влітку на канікулах у басейні спустили воду, робити були нічого – ми просто вешталися вулицею і врешті-решт зазирнули до боксерської секції, де займався мій друг. Просто стояти і спостерігати було нудно, і я спитала у тренера дозволу, щоб побити по лапах. Мені сподобалося, я попросилася прийти ще раз. Так все й закрутилося.

Чим саме зачепив бокс?

– Тренування у рингу, звичайно, були цікавими, але у 13 років ти ще не зовсім розумієш усієї краси цього виду спорту. Найбільше мене приваблювала сама атмосфера товариськості, яка панувала між всіма спортсменами та тренерами. Це була практично сім’я! Час проводили у постійному спілкуванні, разом ходили у туристичні походи... Займатися у такому дружньому колективі – це поєднувати приємне з корисним! Саме в таких умовах набуваєш безцінного досвіду, вчишся дисципліні, отримуєш знання. І, звичайно – вчишся дружбі, яка завжди найцінніша!   

Викладачі у школі з розумінням ставилися до ваших занять, що забирали все більше часу?

– Після 8-го класу я, на жаль, рідко відвідувала школу – постійні виїзди по Україні або за кордон заважали бути присутньою на заняттях. Але домашні завдання все одно виконувала, і успішність в мене не погіршувалася. З усіма вчителями знаходила спільну мову: вони мене не «валили», а, навпаки, допомагали й підтримували. За таке добре ставлення можу їм лише подякувати! 

Ви якось сказали, що бокс для вас це передусім мистецтво. Можете розтлумачити свою думку?

– Розумієте, не ми керуємо ним, а він керує нами. Я вірю в те, що насправді не я обрала бокс, а бокс обрав мене!.. Тож, дійсно, цей вид спорту для мене – і творчість, і мистецтво.

У кожного поєдинку свій неповторний сюжет?

– Так. І у кожного турніру своя історія.... Хоча це не означає, що треба бути фаталісткою. Я завжди намагаюся контролювати ситуацію у ринзі і продумувати всі варіанти розвитку подій.

Які змагання на вашій пам’яті були найважчими?

– Взагалі-то не дуже розумію, як змагання може бути легким... Переконана, що найскладніша суперниця для себе завжди – ти сама. Все залежить від того, як ти налаштована психологічно. Буває, що позаду залишилися довгі тижні важких тренувань і відчуваєш себе готовою на сто відсотків, але одна маленька деталь перед боєм може тебе збити. Або, наприклад, ти відмінно вивчила суперницю, спрогнозувала всі варіанти ведення бою, але вже у ринзі з'ясовуєш, що жоден з них не спрацьовує… Трапляються, звичайно, й протилежні випадки…

Напевно найважчі турніри часто пов’язані з поганою акліматизацією, коли ти не достатньо звикла до країни, в якій проходить змагання або коли є проблеми з місцевою їжею тощо. Тоді доводиться боротися не так із суперницями, як з обставинами, в які потрапила.

– Окремо в цьому ряду можна виділити ваш виступ на Чемпіонаті світу в Індії 2018 року?

– Так, першість світу, що проводиться в такій екзотичній країні – сама по собі незвична подія. Втім, зрештою, я залишилася задоволена тим, як відпрацювала на тому турнірі: прийшла, побачила і перемогла… майже в усіх подинках, завоювавши «срібло». Отримала кайф від тих змагань! Лише коли билася з турчанкою за потрапляння в медальний залік, отримала неприємну «січку» під оком. Але в нашому штабі працюють чудові спеціалісти: наш лікар Любов Іванівна Коваль мене підладнала. Як наслідок, на півфінал я вийшла у чудовій формі.  

– А взагалі травми впливали на вашу карєру?

– Гадаю, що вони так чи інакше іноді виникають у кожного спортсмена. У дитинстві у мене, наприклад, сильно боліли коліна – через часті перенавантаження. Через це випадала з тренувального процесу на довгий час – на рік а то й на два. Вже у дорослому віці дошкуляли більш дрібні пошкодження – «вилітали» то лікті, то плечі. Це те, з чим стикається кожний боксер.

– Є розповсюджений тип боксерів, які живуть від змагань до змагань. Ви, так здається, належите до іншої категорії атлетів, для яких процес підготовки не менш важливий, ніж самі турніри…

– Зараз, наприклад, у нас міжсезоння. Є три місяці для того, щоб підготуватися до наступного чемпіонату. Цей час потрібно використовувати з користю. Взагалі у боксі не можна давати собі слабину. Вийдеш з ладу на пару тижнів – і потім наздогнати вже буде важко. Форма швидко втрачається. Тож все має бути в міру, і відпочинок у тому числі.

– Запам’яталася ваша фраза в одному з інтерв’ю – мовляв, золотий колір вам личить. В той же час досі на чемпіонатах світу та Європи ви вигравали «срібло» та «бронзу»…

– Ставлюся до цього як до життєвих випробувань. Комусь, як, наприклад, Василю Ломаченку дано відразу вигравати перші місця. А хтось рухається до своєї цілі поступово. Все це – досвід, який ми здобуваємо і який також допомагає нам рухатись до своєї мети. Кожний турнір допомагає мені зрозуміти щось більше про саму себе і з’ясувати те, чого не вистачає. Наразі доля підкидає мені ще один шанс – з’їздити на Чемпіонат світу 2022 року, і там буду намагатися нарешті стати першою!     

Ми розпочали нашу розмову одним фільмом і завершимо іншим. Більшість  прихильників спорту не знали про те, що ви стали героїнею короткометражної стрічки «Анна». Цей фільм, зокрема, нещодавно виграв нагороду на престижному фестивалі в Каннах The Cannes Corporate Media & TV Awards. Чим цікавим для вас був досвід зйомок у цій картині, і яка її головна ідея?

– Зйомки у цій короткометражці мене дуже мотивували та надихали. Фільм мотивує вдосконалюватись, і, що найважливіше, він мотивує дітей та молодь займатися спортом, відвідувати спортзал, вести здоровий спосіб життя.

Все розпочалося з інтерв’ю, яке я дала. До мене звернувся режисер Максим Чужа, в голові якого завжди купа цікавих ідей – він запропонував розширити інтерв’ю і зробити з нього фільм. Спонсорувала стрічку компанія Ferrexpo, яка вже не один рік надає мені фінансову підтримку, допомагає екіпіруванням, постачає боксерські снаряди для тренувань. Для мене це був надзвичайно цікавий досвід! Чи є бажання колись його повторити? Лише б знаходився для цього час! (сміється) А поки що хочеться сконцентруватися на спортивних досягненнях і гідно представити Україну на майбутньому Чемпіонаті світу!

 



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ