Неоголошена війна росії проти України застала нашого співрозмовника в самісінькому епіцентрі трагічних подій — його рідному Маріуполі, місті, яке орки цілеспрямовано стирають з лиця землі, жорстоко знищуючи місцевих мешканців та інфраструктуру; місті, яке подарувало українському боксу чимало талановитих спортсменів. Сьогодні ми поспілкуємось з одним із них, титулованим боксером — Максимом Пилипцем.
Де зустрів війну бронзовий призер чемпіонату Європи-2018 серед спортсменів до 22-х років, як це — бути в «Маріупольському котлі», та як живе Максим Пилипець зараз, читайте у цьому матеріалі.
— Максиме, де тебе застала війна?
— У моєму рідному Маріуполі… Російські орки вдалися до нечуваної жорстокості, бомбили все на своєму шляху. Так, російські терористи стирали з лиця землі будинки звичайних людей, в результаті чого загинуло дуже багато мирних мешканців. Один зі снарядів потрапив до нашого будинку. Як наслідок, у будинку повилітали вікна та посипались стіни в квартирі. Наступні три тижні я з дружиною провели у підвалі… без тепла, світла, води та зв'язку. На вулиці було дуже холодно, до мінус одинадцяти, ми дуже мерзли. Ми виходили з підвалу з двох причин. Перша — погрітися біля багаття на вулиці. Друга — приготувати щось поїсти. Питної води, взагалі не було, тому пили ту що стікала з дахів, або розтоплювали сніг. Це все жахіття я не можу передати словами… Я дуже радий, що ми з родиною залишилися живі, вирвались із цього пекла. Росіяни зруйнували моє місто, залишили рубець на моєму серці і зарубки в пам’яті на все життя…
— Максиме, звідки ти черпав життєві сили, щоб вижити у тому «пеклі», що його кляті росіяни утворили у твоєму місті?
— Я знав, що з нами все буде добре. Тих три тижні треба було перетерпіти. Зізнаюсь, я ніколи не думав, що мені доведеться три тижні прожити у підвалі, звикати до польової кухні та дворових «перемикань». Після цього я переглянув своє ставлення до життя. Цей період змінив мою уяву про життєві цінності. Що давало силу? Моя дружина, яка бачила в мені скелю та захисника! У першу чергу, я думав про неї, а вже потім про себе.
— Як тобі вдалося вибратися з Маріуполя?
— З початком війни я познайомився із сусідом з сусіднього під’їзду. Ми почали товаришувати. Одного дня він зібрав свою родину, щоб виїжджати з міста і запропонував виїхати мені. У нього якраз було два вільних місця у машині для мене та моєї дружини. Тож, ми дуже швидко зібралися, покидали в рюкзак найнеобхідніші речі та поїхали... У Маріуполі ми залишили все, що нажили за увесь цей час. Ми їхали на свій страх і ризик, а ризикувати було чим, адже буквально за день до цього орки розстріляли колону машину, що рухалися з Маріуполя. Однак ми вирішили — з нами Бог, він нам допоможе. По дорозі ми бачили дуже багато трупів, згорівших та розстріляних росіянами машин… На останньому посту нас обшукували так, ніби ми вороги нації, роздягаючи до трусів… При цьому, нас постійно обзивали, а один з орків навіть стріляв у повітря. Жінки плачуть, а ми нічого не можемо вдіяти, адже окупанти озброєні до зубів. Нас протримали півгодини, але, завдячуючи Богові, відпустили. Наступний блокпост був уже український, ми врятувалися.
— Розкажи, як ти почуваєшся та де знаходися зараз?
— Наразі зі своєю дружиною знаходжусь у Вінниці, у своїх друзів — Андрія та Максима Ісакових. Разом з дружиною часто гуляємо вулицями цього красивого міста, насолоджуємось спокоєм. Хочу подякувати президентові Федерації боксу України Володимиру Степановичу Продивусу за матеріальну підтримку та швидку адаптацію до нового місця. Хто б там що не казав поганого про Володимира Степановича, але завдяки йому я почуваюся у Вінниці як вдома. Зізнаюсь, це неймовірне відчуття, коли на вулиці тиша, над головами не літають винищувачі та бомбардувальники, не бігають військові з автоматами та кулеметами. Також хочу подякувати за підтримку президентові Федерації боксу Вінницької області Олегові Юрійовичу Алексі та віцепрезидентам Федерації боксу Вінницької області Олександрові Ревунову та Сергію Капусті. Вони мені дуже допомогли у вирішенні багатьох питань. Я впевнений, що після пережитого стану ще сильнішим і зроблю все, щоб стати першим номером збірної України.
— Як тобі вдається підтримувати форму?
— Регулярно ходжу в зал, тренуюсь під орудою тренера Владислава Оспанжановича Кашеєва. Він мені дуже допомагає тримати себе в тонусі, я йому дуже вдячний. Працюємо в парах з братами Ісаковими, Владиславом Баланюком та запоріжцем Іллею Котляровим. Також хочу подякувати Володимиру Драгунову за тренування з фізичної та функціональної підготовки. Спорт допомагає вийти з депресії та забути те, через що моя родина пройшла в Маріуполі.
— Якою зараз є ситуація в Маріуполі?
— …Маріуполя більше немає, терористи стерли його з лиця землі. У місті — гуманітарна катастрофа, немає більше ніяких лікарень, шкіл, садочків, кінотеатрів, парків. Майже всі будинки обгоріли та зруйновані після авіаударів чи обстрілів. Загинули тисячі людей. Тіла валяються просто на вулиці, людей ховають у братських могилах або під будинками. Я прямо у дворі копав могилу, щоб поховати місцеву жінку. Страхіття, що коїться у Маріуполі… Я молюся за те, щоб всі люди з Маріуполя змогли виїхати, евакуюватися з цього жахіття, що там чинять орки…
— Декілька слів до народу України…
— Я хочу сказати людям — цінуйте, що маєте, за все будьте вдячні Богові. Адже будь-якої миті можна загинути, залишитися без дому, рідних та близьких. Люди, допомагайте один одному, будьте згуртовані як ніколи! Моліться за спасіння нашого народу. Бог з нами!
